“Всі ці донати, якими прикриваються здорові молоді хлопи, це 1%, а те, що роблять наші воїни на передовій – це 100%, – письменниця

Тому так огидно чути російського письменника Андрія Куркова, що видає себе за українського, наче він “воює на культурному фронті”, порівнюючи це з Авдіївкою. Воював поет Борис Гуменюк з 2014 року, який пропав безвісти, воював поет Максим Кривцов, якого принаймні поховали по-людськи й рідні можуть прийти на його могилу.

Будьте першими в курсі головного

Додайте «Силу Слова» до улюблених джерел у Google — і наші новини будуть вище у вашому пошуку.

Під час Першої світової війни загинуло 200 поетів різних національностей. Але у порівнянні з цією московсько-українською війною це ще нічого.

Я читала спогади сільського хлопця зі Стрийщини, який воював у австрійській армії, а потім у січових стрільцях. Кожні три місяці він мав невелику відпустку, добрався через пів Європи додому, щоб допомогти матері зібрати урожай, бо брата теж забрали на війну. Що три місяці. На цій війні такого нема, тому риторика наших воїнів нагадує риторику гладіаторів, які не можуть покинути арени, доки їх не вб’ють або не скалічать, якщо натовп вирішить зберегти їм життя.

Приблизно нагадує, бо гладіатори були рабами, а в нас воюють вільні люди, які знають, що вони воюють за те, аби війна не прийшла в їхні домівки. І вони вже безмежно втомлені. Аж настільки, що зізнаються: “Добре було б, аби мені відірвало ногу чи руку, щоб я більше туди не вертався“. Автор цих розпачливих слів знає, що є річ страшніша ніж смерть: бачити то все. Тому вони нічого не хочуть розповідати про війну, як не хотіли розповідати ті, хто пройшов Другу світову.

Я була на концерті “Хореї козацької” у Львові. Перед тим я була на їхніх концертах кілька разів, тому можу порівняти, наскільки зріс рівень напруги гурту, що очолює Тарас Компаніченко, і, чесно кажучи в мене було відчуття, що я зазираю в безодню.

10 років “Хорея козацька” дійсно воює і несе на своїх плечах тягар, який навіть важко уявити, і який ніхто не зможе крім них нести. Їм немає заміни у культурі України. Ні в офіційній, ні в альтернативній.

І вони це розуміють, бо так само знають, що є речі страшніші, ніж смерть. Бачити то все. Втрачати друзів, які ще вчора казали: “Ви вже там, а ми ще тут. Це несправедливо“. А тепер вони вже там – у Валгаллі, разом з побратимами. І для них війна вже закінчилась. А для когось закінчиться через мить, чи через місяць.

І я починаю розуміти, що всі ці донати, якими прикриваються здорові молоді хлопи, це 1 відсоток, а те, що роблять наші воїни на передовій – це сто відсотків. Бо перші навіть не можуть уявити ситуацію, коли живі заздрять мертвим. Не конче на фронті, а й там де жінки, діти не знають, чи вони прокинуться завтра, і чи вистачить їм двох стін, аби цього разу уникнути смерті. І що дехто з них волів би, аби війна закінчилась миттю і вони навіть нічого не відчули. Щоб смерть була безболісною. Цю страшну правду не донесеш світу, який тримає в руках білі прапори.

Нема таких слів, жодне мистецтво не здатне її нести: вона як вода, що просочується між пальців, поки донесеш, залишиться лише кілька крапель, бо нести її далеко – на інший край світу.

Ні, я не проти донатів, але не кажіть, що то ваш внесок у перемогу, яка ще далі, ніж той інший край світу. Наші офіри та жертви воїнів навіть і близько не порівняти. Українським воїнам вже байдуже, які ви, як ви вигризаєте одне одному печінки в соцмережах, і скільки серед вас потенційних колаборантів, ухилянтів, мародерів та іншої нечисті. Їм важливо завершити бій, прогнати ворога з оцього-от клаптика землі.

“Ще пару пісень, — каже Тарас Компаніченко.- І в люлю”. І остання його пісня цього вечора не про білий прапор, а про синьо-жовтий”.