28 лютого після 13.30 вороги вчергове обстріляли Куп’янськ на Харківщині керованими авіабомбами. Вони поцілили у місцевий храм Ісуса Христа. Відомо про 5 поранених цивільних людей. Двоє, на жаль, загинули від отриманих травм. Серед жертв — 58-річний пастор Юрій Клімко, який лише звершив богослужіння. Коли почалися жорсткі обстріли Куп’янська, товариш запропонував Юрію переїхати з сім’єю під Київ, він відмовився, сказав що не може кинути свою церкву і людей, яких йому довірив Господь…
«Юрій жив у окупації, але навіть тоді займався волонтерством»
– Юрій — це людина, якою неможливо було не захоплюватись! Він присвятив своє життя тому, що прославляв Бога. Свого часу служив моряком на флоті. Високий, мужньої статури! — розповідає «ФАКТАМ» капелан та знайомий загиблого пастор Дмитро. — Ми познайомились на капеланських зборах на західній Україні після повномасштабного вторгнення. Його дружина Олена теж, як і чоловік, була пастором. Тому і вона була на цих зборах поруч. Вона, до речі, ще й співала. Пам’ятаю, як ми один одного наставляли, ділились досвідом. Маючи трьох дорослих дітей й чималий «досвід» сімейного життя, Юрій та Олена весь час дивились один на одного закоханими очима. Ця родина була гідною для наслідування. Чесно кажучи, я і сам, дивлячись на Олену та Юрія, багато взяв для себе — як дбати про кохану людину, як поважати, прощати. У цій родині завжди було багато веселощів та жартів. Знаю, що від початку АТО він їздив на фронт, аби підтримати бійців, привезти необхідну допомогу. Всі бачили як після спілкування з пастором Юрієм на духовні теми бійцям ставало легше. Це дійсно було його місією. Із родиною він мешкав у Куп’янську, неподалік знаходилась церква Ісуса Христа, в якій він був пастором. Це практично центр міста. А ще Юрій обожнював працювати на городі, плекав сад і з гордістю розповідав скільки там вродило фруктів!
— Як пережив пастор повномасштабне вторгнення та окупацію Куп’янська?
– Коли все лиш почалось, і багатьом з нас здавалось, що все пропало, Юрій зберігав спокій. Він весь казав, що все буде добре і Господь нам допоможе. Взагалі він багато з нами та своїми вірянами розмовляв, відчувались від нього добро, впевненість. Навіть у таких важких ситуаціях пастор не підвищував голос. Сам Куп’янськ, як всі знають, дуже швидко здали, постаралась місцева влада, де були зрадники. Юрій жив у окупації, але навіть тоді займався волонтерством. Купував медикаменти, хліб, крупи та розвозив безкоштовно пенсіонерам, вразливим верствам населення. Паралельно ще й у храмі проводив служіння, адже розумів, наскільки це потрібно зараз людям. Він продовжив спілкуватись українською мовою, прославляв армію, країну. Разом із тим Юрій прекрасно розумів, що вороги скоро дізнаються, хто він і як допомагав фронту, що за ним прийдуть й відрубають руки.
Коли почув, що у місті вже почали ловити людей за їхню позицію, відправляти до підвалів-катівень, постійно прислухався, чи не приїхали за ним… Через два місяці після початку окупації в якийсь момент він відчув, що треба покинути Куп’янськ. Щось всередині підказало йому. А тут ще й дізнався, що на нього окупанти вже відшукали інформацію й мають прийти за ним. І вони з дружиною та дітьми якось встигли втекти. Що цікаво, за кілька годин окупанти таки прийшли до їхнього будинку, щоби їх покарати…
Оселилась родина в Ужгороді. Попри те, що це зовсім інша частина країни, Юрій із Оленою весь час возили допомогу на передову, гнали машини бійцям, пастор продовжив капеланську службу. А після деокупації вони відразу повернулись у Куп’янськ. Дізнались, що у церкві росіяни облаштували кухню й потім будівля зазнала пошкоджень. То вони все залатали та відновили служіння. Я приїжджав до них кілька місяців тому і бачив, що рубежі оборони знаходились від будівлі всього за 3,5 кілометрів. Й росіяни могли обстрілювати місто з чого хочеш. Одного разу уламки ракети пошкодили церкву, родина знову потрохи відновлювала все це.
Майже щодня Куп’янськ страждав від обстрілів рф. Прилітало біля дому та в город Юрія. У відчаї місцеві бігли в храм, аби сховатись. Просто у місті високий рівень води і неможливо було вирити укриття. Все затоплювало. Тому пастор з радістю їх всіх приймав. Знаєте, я наче передчував недобре. Десь за 7−8 днів до біди вчергове під час розмови із Юрієм просив його перечекати в знайомих на Київщині. Він відмовився. Мовляв, його місія бути корисним тут, на місці, він потрібен людям у Куп’янську. Я бачив сам, що зараз під час війни вірян у церквах стає навпаки більше. Я бачив у Харкові тисячу людей на службі, вони шукають втіхи, підтримки там.
«Пастора Юрія знайшли під завалами. Шансів у нього не було»
— Що сталось того трагічного дня?
– Олена вже була вдома, Юрій звершив служіння й залишився у церкві. Військові рф скинули дві авіабомби на територію храму. Уявіть собі — кожна по пів тонни, керована. До кордону із рф 23 кілометри. Літак пролетів вздовж кордону і, не долітаючи Куп’янська, скинув авіабомбу. А та вже летить далі, до своєї цілі… Зреагувати неможливо. Пастора Юрія знайшли під завалами. Шансів у нього не було… Страшна та несправедлива смерть. Юрій ніколи в житті не скривдив нікого. Й поплатився життям просто ні за що.
— Як думаєте, хтось міг навести?
– Так. Всі ж знали, що пастор підтримує військових, допомагає їм, волонтерить для цивільних. От за цю щиру любов до України його і здали… Ба більше, за пів години до трагедії там перебувало чимало людей, серед них військові та волонтери. Тому атака точно цілеспрямована. У пастора залишились дружина та троє дітей. Старша дочка проживає за кордоном. Родина вкрай важко переживає цю втрату. А разом з ними й ми.
Що ви думаєте про цю новину?
Обговорити у Facebook
