“Реакція частини мультикультурної спільноти на інтерв’ю Сергія Жадана з Ліною Василівною нагадує типову ситуацію. Молода, красива, розумна, сильна жінка вийшла з хати, і під’їздні старушенції (це не про вік, гендер, а про душевний стан) моментально згуртувалися. “О, вирядилася! О, возомніла про себе! О, думає, шо весь світ обертається навколо неї! Нічо, нічо, Оксана їй зараз скаже! Ага, ага…”, – пише журналістка Юлія П’ятецька на своїй сторінці в соцмережі “Фейсбук”, передають Патріоти України, та продовжує:
“Власне, розбурхування цього інтерв’ю по соцмережах почалося з дописів: “Ну почекаємо, що Оксана скаже”. Ну, Оксана мало наговорила за Ліну, тре ще почекати. Хамство – це ж завжди цікаво, сідаємо зручненько.
Мене завжди окремо вражала її вічна молодість. Останній раз я бачила її на творчому вечорі в Театрі Франка, коли святкували її 85-ліття, і думала, скільки в неї життєвих сил. Життєві ж сили полишають нас першими. Мрії, надії, наміри, замисли, плани, різні фати-моргани можуть з’являтися, коли завгодно, а сил уже нема. А от у неї все є. У жінки, яка народилась за сім років до великого терору. І зараз, коли Росія бомбить Україну, дає інтерв’ю.
Третю частину, де вони розмовляють виключно про літературу, послухала двічі, і хочеться ще. Просто ввімкніть камеру, хай розповідає про все на світі, про що схоче. Це безцінно. Хай розповідає, про що завгодно, поки є час. Подобається, не подобається, згідні, не згідні, але від кого ви про все це ще почуєте?
“Мисик запросив нас до себе, він тоді жив у готелі. Підходить до чергової: “Дайте, будь ласка, ключ від моєї камери…”
Ви ж у курсі, хто такий Мисик, да? Ну, Василь? Люди, які закривають коменти і глузують з віршів Костенко, її манер, стилю, досвіду, її всього, знаєте ж, да? Люди, які народилися після перестройки і гласності, знаєте ж за Мисика? “Чорнотроп”, і все таке інше. Чого ви із себе не смієтесь, відважні розумахи? Ну, це дуже смішно. Глузувати з Костенко й закривати коменти, щоб вам настрій не зіпсували.
“Розумієте, наша страшна проблема, що всі усіх не люблять. Це біда. Це чорний дим невидимого пекла”.
Розумієте, я розумію, що люди можуть не усвідомлювати, як це бути поетом у країні, де все дихає апологетами марксизму-ленінізму й зорею коммунизму, а ти дихаєш і надихаєшся зовсім іншим, тому якесь партійне чмо може викинути рядок із твоїх віршів, переписати слова, змінити назву, тягати на допити й віддати під суд. Просто за вірші. Ну, не усвідомлюєте, ну, ясно-понятно, але майте ж, бляха, хоч крихту поваги до чужого досвіду, якого у вас ніколи не було й не буде. Вона вам винна, що не загинула в таборах, не відсиділа, не вмерла, взяла Шевченківську премію, досі не вижила з розуму і знає, пам’ятає в тисячу разів більше, ніж ви з усіма своїми освітами, зумами, платформами й курсами “личностного роста”?
“Павличко тоді написав: “Дихаю Леніним!” Ми зустрілися, я кажу: “А ну, хукни на мене! Леніним”.
У ті часи, коли Костенко навчалася в Літінституті й починала свій творчий шлях, вижити фізично було простіше, ніж зберегти свою особистість. Бо чавили саме це. Що ви про це знаєте, ну розкажіть, цікаво.
Портников написав, що в нас є три великі культурні постаті – Шевченко, Франко й Костенко, які “змусили багатьох українців згадати, що вони українці, і пишатися цим”. Ну, я не знаю, як можна змусити пишатися. Можливо, у Портникова свій особистий досвід. Мене ніхто не змушував. І для мене українська культура почалася не з Шевченка, а з пісень.
Гарна була, гарна,
Не було ми пари.
Так за мном хлопці йшли,
гей-гой!
Так за мном хлопці йшли,
гей-гой!
Як дощові хмари.
І мову я вивчила, бо ходила з 9 класу майже кожен день за власним бажанням у Театр Франка. І Жадан з Йогансеном на мене вплинули більше, ніж Франко. А коли мене змушують, я кажу: “Бувайте здорові!”
І дуже набридли, з одного боку, ці узагальнення, ці дописи якихось людей від імені багатьох (кажіть про себе), цей пафос, ці котурни, а з іншого – хамство й безкінечний глум. І така реакція на інтерв’ю з людиною, яка уособлює часи від сталіна до путіна, і ще така жива, молода, має ясний розум і неймовірну пам’ять, жагу життя, здорову злість і натхнення, – результат відсутності змістовної мистецької критики й поваги до суспільства. З одного боку, тобі весь час намагаються прищепити любов до країни та її культури якимись докладними записками й рапортами, а з іншого – ржуть і глузують.
Ну, я розумію, чого вона десятиліттями не давала інтерв’ю, не коментувала, не відповідала на закиди, не писала колонки до газет і часописів. Ні, не тому, що вона стомилася. Там, де ви вже сильно стомилися, Ліна Василівна ще навіть не починала. Для неї дуже важлива повага – до себе й тих людей, які тримали український світ, коли у ваших батьків ще не було намірів вас зачати.
Ні, мені не сподобався роман “Записки самашедшого”, і взагалі Ліна Костенко не головний поет мого життя. То й що? Її невдалий роман має стати наріжним каменем розмови з нею? Жадан обов’язково мав з нею поговорити про її роман, щоб у вас не виникли “певні запитання”? Може, ви дасте майстер-клас, як правильно розмовляти з жінкою, якій майже 100 років?
Літні люди зазвичай переживають життя, яке вже давно минуло. Ліна Василівна переживає все. І те, що минуло, й те що наступає, і просто зараз. Про мертвих, про живих, про молодих, загиблих, ненароджених. Просто унікальний приклад зануреності в гущавину життя, яке іде, і все без коректур.
Поетка вона, виявляється, не дуже видатна. Ну пробачте їй, що вона не задовольняє ваші високі вимоги. Що ви там зараз читаєте? Критику чистого розума?
Ходить мати в городі.
І лащиться плюшевий песик.
І ніхто ще не вбитий, не вбитий ніхто на війні.
Дикі гуси летять. Пролітає Івасик-Телесик.
Всі мости ще кленові. Всі коні іще вороні”.
