Степан Трохимчук став символом незламності для своєї громади, адже навіть після повернення з пекла війни він продовжував будувати плани на мирне життя. Історія захисника з Волині, який пройшов горнило боїв у складі 128-ї окремої гірсько-штурмової бригади, змушує кожного з нас замислитися над ціною, яку платять наші герої за спокій у тилу. Степан Трохимчук був людиною надзвичайної працелюбності та доброти, чиє серце, на жаль, не витримало наслідків пережитих на фронті випробувань.
Степан Трохимчук: від майстра-столяра до воїна-сапера
Життєвий шлях Степана Трохимчука розпочався у великій родині, де він змалечку вчився відповідальності. Будучи третім із восьми дітей, він звик піклуватися про ближніх. Після школи опанував професію столяра, працював із деревом, займався ремонтами та будівництвом. Його «золоті руки» знали в усьому селі Карасин. Проте, коли Батьківщина опинилася в небезпеці, Степан Трохимчук без вагань змінив інструменти на зброю, попри те, що раніше був комісований через стан здоров’я.
Читайте також: “Ми поранені, але не зупинилися”: медики пошкодженої ударом РФ лікарні в Дніпрі зробили заяву (відео)
📌 Коротко про головне:
- Степан Трохимчук був сапером 128-ї бригади, пройшов запеклі бої на Запорізькому напрямку.
- Попри важкі поранення, воїн намагався повернутися до мирного життя та займався садівництвом.
- Серце захисника зупинилося 8 травня через наслідки пережитих на фронті випробувань.
Поповнивши лави 128-ї бригади 24 лютого 2023 року, Степан Трохимчук став старшим солдатом і опанував складну професію сапера. Він пройшов найгарячіші точки Запорізького напрямку, зокрема район Оріхова. Поранення, які він отримав, стали для нього важким тягарем, про який він волів мовчати, оберігаючи спокій рідних. Як зазначають близькі, Степан Трохимчук ніколи не скаржився, вважаючи, що ті, хто бачив війну зсередини, не мають права на гучні слова про власні страждання.
Війна, що продовжувала боліти в тилу
Повернувшись додому, Степан Трохимчук намагався знайти розраду у праці на землі. Його захоплення садівництвом стало своєрідною терапією. Він вирощував малину, облаштовував ставок і навіть започаткував унікальний для регіону проєкт — висадив фісташкові дерева. Степан Трохимчук жив мрією про те, як ці дерева розквітнуть, проте війна, яка залишила глибокий слід у його душі та здоров’ї, виявилася сильнішою за будь-які плани.
«Він вмів усе. За що візьметься – усе зробить. Був і рибалкою, і грибником, і вправним господарем. Тільки нема вже коли йому жити», – згадує сестра воїна Орися Трохимчук.
Степан Трохимчук назавжди залишиться в пам’яті як людина, яка вміла любити життя, попри все пережите. Його історія — це нагадування про тисячі героїв, які, повернувшись з фронту, продовжують нести в собі біль війни, що не вщухає навіть у мирному домі. Історія воїна детально описана виданням «Полісся».
Наслідки фронтового досвіду для здоров’я ветеранів
Випадок Степана Трохимчука підкреслює критичну потребу в належній психологічній та медичній реабілітації для військових. Багато захисників, як і Степан Трохимчук, повертаються з фронту з прихованими травмами, які з часом стають фатальними. Суспільство має розуміти, що війна не закінчується після демобілізації, а боротьба за життя ветеранів триває в кожному місті та селі України.
