«Не залишайте мене, я ще жива!» – плакала старенька, думаючи, що діти везуть її до пансіонату. Але, вийшовши з машини, голосно заридала…
Катерина залишилася сама ще до тридцятиріччя. Її чоловік, Федір, несподівано покинув сім’ю заради молоденької фельдшерки Наталі. Ця Наталка приїхала в їхнє село за розподілом одразу після закінчення медичного училища. Міська дівчина, вона чомусь звернула увагу на Федора – сільського чоловіка
Федір справді був імпозантним: високий, статний, до того ж працював ветеринаром на фермі. З Наталкою вони зблизилися нібито під час обговорення лікування тварин. Але ці розмови швидко переросли у щось більше.
Коли Федір зізнався Катерині, що йде з сім’ї, у неї земля пішла з-під ніг. Вона впала перед ним на коліна, благала не покидати її та дітей. «Як я тепер без тебе?» – питала Катя зі сльозами. У них було двоє дітей: п’ятирічний Сашко та трирічна Таня. Але Федір був невблаганним: «Дітей не залишу, буду допомагати, але в мене тепер є справжнє кохання – Наталя».
Сказав це і пішов із валізою. Згодом переїхав із новою пасією до сусіднього району. Катерина довго сумувала, ночами плакала, але зрештою взяла себе в руки. Вирішила: діти не мають бачити її слабкості. Попри те, що кохала Федора до нестями, вона змогла придушити це почуття.
Федір так і не дотримався обіцянок. За десять років після свого відходу він жодного разу не відвідав дітей. Лише надсилав аліменти, та й ті були скромними. Спочатку діти плакали за татом, але поступово звикли, як і Катя.
Її життя перетворилося на нескінченний круговерть роботи й домашніх справ. Влітку працювала в колгоспній їдальні, взимку – на фермі. Усе заради того, щоб її діти ні в чому не потребували. Вона більше не звертала уваги на чоловіків, боячись нових зрад.
Роки минули, але одного разу Катя отримала страшну новину: Федір і Наталя загинули в аварії – їхня машина потрапила під потяг. Катя разом із дітьми гірко плакала. Попри всі образи, вона шкодувала Федора. А Наталю, хоча й ненавиділа її колись, такої долі не бажала.
Згодом стало відомо, що в Федора залишилася донька Поліна, дев’ятирічна дівчинка. Батьки Наталі були вже літніми та хворими, і не могли взяти внучку до себе. Інші родичі також відмовилися. Поліну вирішили віддати до дитячого будинку.
Катя не знаходила собі місця. Вона думала про цю дівчинку, яка залишилася сама у світі. Її серце боліло від самої думки, що Поліна зростатиме без любові та підтримки. Зрештою, вона зважилася й вирушила в сусідній район.
Там Катя побачила Поліну. Дівчинка була спокійною, але часто плакала, згадуючи батьків. Коли Катя сказала, що забере її додому, старенькі бабуся й дідусь Наталі не стримували сліз. Вони дякували Катерині за те, що вона не дала їхній внучці потрапити до дитячого будинку.
Повернувшись додому, Катя стала для Поліни другою мамою. Дівчинка плакала ночами, але Катя підтримувала її, як могла. Одного разу, обійнявши Поліну, вона сказала:
– Ти не хвилюйся, Поліно. У тебе тепер є ми, і я обіцяю: тобі з нами буде добре. Познайомишся з братом і сестрою, біль поступово мине.
Дівчинка з довірою обійняла Катю. Жінка не намагалася замінити їй матір, вона просто стала доброю подругою. Однак ситуація з власними дітьми виявилася складнішою. П’ятнадцятирічний Сашко та тринадцятирічна Таня сприйняли Поліну вороже. Для них вона була чужою, через яку вони втратили батька.
Коли Поліна не чула, Катя намагалася пояснити дітям:
– Слухайте, я змогла пробачити образи. Хіба Поліна винна в тому, що сталося? Вона нічого поганого вам не зробила.
Але її слова були наче в глуху стіну. Діти не тільки не слухали матір, а й виробили власну тактику: ігнорували Поліну. Вони не кликали її за стіл, відганяли від телевізора, а якщо зверталися, то холодно: «Ей, ти».
Особливо важко Поліні було з Танею. Вони ділили одну кімнату, і Таня провела на підлозі лінію, яку забороняла переступати. Якщо Поліна випадково порушувала це «правило», Таня могла її навіть побити. Поліна не скаржилася Каті, вважаючи, що навіть таке ставлення краще за дитячий будинок, про який вона чула багато страшного.
Катя бачила, що її діти не приймають Поліну, але вірила, що час усе виправить.
Роки йшли, але в родині мало що змінювалося. Саша закінчив школу, поїхав до міста та вступив на автослюсаря. Таня подорослішала й мріяла стати лікарем. Катя підтримувала їхні прагнення, дбала про кожного, але й про Поліну не забувала. Проте рідні діти, як і раніше, називали Поліну «приблудою».
Саша зрідка виявляв дивну увагу. Якось він приїхав на 8 Березня з подарунками. Мамі подарував гарну хустку, Тані — лак для нігтів, а Поліні несподівано простягнув шоколадку. Дівчинка радісно взяла її, але, розгорнувши, побачила замість шоколаду шматок гудрону.
Катя обурилася:
– Сашко, це що за жарти? Тобі зовсім розуму бракує?
Син розсміявся:
– Це ж гумор! Дивись, як рівно розкатав! Полінці вистачить жуйки на місяць.
Таня сміялася разом із братом. А Поліна сиділа мовчки, витираючи сльози.
Навесні до села приїхала двоюрідна тітка Поліни, Марія. Вона працювала швачкою в столиці й дізналася про племінницю випадково. Марія вирішила забрати дівчинку до себе:
– У столиці їй буде краще. У мене велика квартира, школи добрі, вона нарешті буде щасливою.
Катя вагалася, але зрештою погодилася. Поліна спочатку не хотіла їхати, але, почувши розмову Каті та Марії, зрозуміла, як важко мачусі. Ввечері вона сама сказала, що переїде.
Минали роки. Таня стала лікарем, Саша — сімейним чоловіком. Поліна досягла успіху як модельєр у столиці й тримала зв’язок із Катею. Всі жили своїм життям, але пам’ятали, через які труднощі пройшли.
Непомітно для себе Катерина постаріла — їй уже виповнилося вісімдесят. Жити самій у селі було непросто, але вона звикла. Помалу справлялася з хатніми справами, ніколи не скаржилася. Але одного разу до матері приїхав Сашко. Він виглядав задумливим і похмурим. Катерина Іванівна одразу відчула, що щось не так, і вирішила не зволікати. Вона прямо запитала:
— Що сталося, сину?
Сашко спочатку зам’явся, але згодом зізнався, що в них проблеми. Його син, Микита, недавно одружився. Молода сім’я мешкала разом із ним і дружиною, і всім стало тісно у двокімнатній квартирі.
— Мамо, ти ж розумієш, молодим потрібен власний куток. Тим більше Юля, дружина Микити, вагітна. Усі на межі нервового зриву. Микита береться за будь-яку роботу, я з автосервісу майже не виходжу, але грошей усе одно бракує, щоб взяти іпотеку. Нам би триста тисяч на перший внесок — і питання було б вирішене.
Сашко замовк, але, глянувши на матір, додав:
— Я от що подумав, мамо. Може, продамо твій будинок?
Катерина Іванівна оторопіла.
— Сину, а я де житиму? — запитала вона, сором’язливо опустивши очі.
— Мамо, ну як де? Звісно, з нами! Житимеш у кімнаті Микити, вони ж переїдуть у своє житло, — гаряче запевнив її Сашко.
Катерина тяжко зітхнула:
— Не знаю, сину, страшно мені. Рідну оселю покидати нелегко. А що Таня скаже? Образиться, що їй нічого не дісталося від материнського дому.
Але Сашко лише махнув рукою:
— Та чого їй ображатися? У неї все є: і квартира, і машина, і дача. Зарплати у них із чоловіком хороші. Її доньки навіть без іпотеки квартиру купили! Таня як сир у маслі катається, а я все життя працюю, а толку мало.
Слова сина розчулили Катерину до глибини душі. Їй стало шкода первістка, і вона вирішила: допоможе.
— Що мені залишилося? Рідні люди, не образять.
Будинок продали швидко. Катерину перевезли до міста. Неллі, невістка, зустріла її, здавалося, привітно:
— Живіть, мамо, радійте! Не треба дрова носити, сніг чистити, хіба це не щастя?
Спершу Катерина Іванівна справді була задоволена. Влаштувалася з комфортом, допомогла онукові. Микита за кілька днів оформив іпотеку, купив квартиру й переїхав із дружиною. Здавалося, усе склалося якнайкраще. Та Тетяна трохи обурилася, дізнавшись, що таке важливе питання вирішили без неї.
— Якщо ти вирішила так, живи, — роздратовано сказала Тетяна Катерині Іванівні. — Але запам’ятай: якщо Неллі тебе вижене, до мене навіть не намагайся приходити. У мене для тебе місця немає, попереджаю одразу.
— Та чому їй мене виганяти, доню? — спробувала усміхнутися бабуся Катя, але в голосі відчувалася невпевненість. — Я ж тільки допомагала їм.
— Вибач, що тобі нічого не дісталося від будинку. Може, тому ти сердишся?
— Та кому потрібні твої копійки, — фыркнула Тетяна й закотила очі. — Ти просто не знаєш свою невістку як слід. Але запам’ятай мої слова: якщо що, до мене не приходь. У будинок для літніх людей відправлю.
Ці слова вразили Катерину Іванівну, наче удар. Вона лише зіщулилася, внутрішньо намагаючись виправдатися: ніби й не зробила нічого поганого, а такі звинувачення…
Минув місяць, потім другий, пів року. І слова Тетяни виявилися пророчими. Неллі почала змінюватися, і це було помітно. Їй дедалі більше не подобалося, як свекруха ходить по квартирі, човгаючи ногами, через що, за словами невістки, в неї «закладало вуха».
Катерина Іванівна плакала, але нічого не змінювалося. Одного дня Сашко сказав матері:
— Мамо, може, в будинок для літніх людей? Там буде спокійніше для всіх.
Ці слова стали останньою краплею для Катерини Іванівни. Вона більше не відчувала себе потрібною нікому з рідних.
Старенька, стримуючи емоції, зібрала свої небагаточисельні речі. Син вивів її з дому, посадив у машину, за кермом якої сиділа Тетяна. Втрьох вони вирушили в дорогу. Катерина Іванівна більше не плакала. Вона вже змирилася зі своєю долею.
«Може, там буде навіть краще, спокійніше», думала вона, намагаючись себе заспокоїти.
Дорога була довгою, і в якийсь момент старенька задрімала. Проте, прокинувшись, Катерина Іванівна відчула справжній шок. Автомобіль зупинився біля міського кладовища. Стиснувшись у клубочок, вона прошепотіла:
— Синку, Таню, навіщо ви сюди приїхали? Я ж ще жива!
Тетяна роздратовано кинула через плече, навіть не обертаючись:
— Мамо, живи, скільки хочеш. Ми знайшли тобі гарний будинок. Тут, на кладовищі. Це сторожка. Там можна жити і взимку — пічка є, все, що потрібно.
Катерина Іванівна не могла повірити своїм вухам.
— Які ж там можуть бути умови? — зірваним голосом запитала вона, витираючи сльози, що текли по обличчю.
— Мамо, годі вже капризувати, — втрутився Олександр із переднього сидіння. — Зручності на вулиці, воду носити треба, але ж ти все життя в селі так жила. І тут впораєшся.
Тетяна додала:
— Там сторож є, він за тобою доглядатиме за невелику плату. Чоловік непоганий, погодився допомогти.
І, ніби між іншим, сказала:
— А твоя пенсійна картка залишиться в мене. Я буду платити сторожу і привозити продукти.
Ці слова, ніби крижаним холодом, сковували Катерину Іванівну. Її всю трясло, як від ознобу. Син і дочка, здавалося, просто викидали її зі свого життя, як непотрібну річ.
Тим часом до машини підійшов сторож. Чоловік був неохайного вигляду, з явною пристрастю до алкоголю.
— Ну, де старенька? — хрипло проговорив він, заглядаючи в салон. — А, ось вона! Ну, привіт, бабусю. Ходімо знайомитися.
Він захихотів так голосно і неприємно, що всі в машині мимоволі здригнулися.
Син із дочкою мовчки витягли Катерину Іванівну з машини і повели до сторожки. Старенька ледь трималася на ногах від пережитого жаху. Але раптом їх покликав чийсь голос:
— Мамо Катю? Це ви?
Всі обернулися. Перед ними стояла струнка, доглянута жінка близько сорока років.
— Поліно?! — вигукнула Катерина Іванівна, не вірячи своїм очам. — Як ти тут?
— Я до батьків на могилу приїхала, а потім хотіла заїхати в село, вас провідати. А ви тут… Що відбувається?
Тетяна різко відповіла:
— Не твоє діло.
Але Катерина Іванівна несподівано вирвалася з рук сина й доньки і підбігла до Поліни. Ридаючи, вона розповіла про все, що сталося.
Поліна, приголомшена почутим, повернулася до Олександра і Тетяни:
— Ви вирішили залишити свою матір жити на кладовищі з якимось сторожем?! Як ви можете?
— Це наша мати, і ми самі вирішимо, де їй жити, — зневажливо вимовив Олександр.
Поліна лише похитала головою.
— Гаразд, не буду вас учити, — холодно сказала вона, махнувши рукою водієві своєї машини.
Високий кремезний хлопець швидко підійшов до них. Тетяна й Олександр одразу відступили, а сторож і зовсім зник у своїй сторожці.
— Ходімо зі мною, мамо Катю, — твердо сказала Поліна, обіймаючи стареньку. — Ви тепер будете жити у мене.
— Полінонько, але навіщо я вам? — розгублено повторювала Катерина Іванівна.
Поліна тепло усміхнулася:
— Ви свого часу подарували мені найголовніше — свою любов. Коли я була нікому не потрібна, ви допомогли мені. Тепер моя черга.
З цими словами вона відвела Катерину Іванівну до машини.
У Поліни бабуся Катя знайшла спокій і затишок. Лише інколи на серці було боляче згадувати рідних дітей. Адже чужі виявилися ближчими.
