З передової не повернувся десантник Степан Мазур, навіки 24. “Попри поранення, син рвався на фронт”

Валентина Мазур зі слізьми на очах переглядає фото, де її син усміхається. А ось на іншій світлині він у її обіймах. Такий рідний, сильний, сміливий… Степан Мазур із села Петропіль Запорізької області змалку марив армією й ще до повномасштабного вторгнення боронив країну від окупантів.

Будьте першими в курсі головного

Додайте «Силу Слова» до улюблених джерел у Google — і наші новини будуть вище у вашому пошуку.

“Сину з дитинства дуже подобалась військова форма, навіть у школі під час вистав він просив дати йому роль захисника. Як виходив на сцену, то очі світились щастям, — розповідає мама бійця Валентина Мазур. — Так сталось, що у підлітковому віці Степан переніс операцію на вусі, тому до військового училища не зміг вступити за станом здоров’я, і дуже через це переживав. Після школи навчався у коледжі на матроса-механіка, але так його й не закінчив. У 18 років підписав контракт із ЗСУ й служив у 95-й окремій десантно-штурмовій бригаді на посаді старшого водія мінометного взводу. Щоби потрапити туди, готувався, здійснив п’ять стрибків з парашутом з різної висоти. Спочатку в Степана був блакитний берет, потім — краповий. Син постійно займався спортом, проходив навчання за стандартами НАТО, у 19 років вже брав участь в активних боях у зоні АТО. Та якось у бою отримав контузію, знову виникли проблеми з вухом, і за станом здоров’я його звільнили з війська”.

За словами матері, у перший день повномасштабної війни син знову став на захист рідної країни. “Степан отримав позивний “Бандера”, — каже двоюрідна сестра воїна Олександра Гаркуша. — Бійці жартували, що росіяни шукають Бандеру, а в їхній бригаді буде свій. 25 лютого 2022 року Степан у складі 54-ї механізованої бригади вступив у бій з окупантами в районі Волновахи. Брав участь у визволенні Бучі, в обороні Авдіївки. У червні 2022- го поблизу Мар’їнки, прикриваючи побратимів під час мінометного обстрілу, брат отримав важку контузію. Після тривалої реабілітації та лікування продовжив службу. Степан визволяв Херсон та деякі населені пункти Донеччини, де знову отримав контузію, переніс декілька складних операцій. У грудні його перевели інструктором до військкомату у Вільнянськ. Трохи послуживши там, він знову повернувся на передову. З лютого 2023 року у складі 415-го окремого стрілецького батальйону брат воював на Запорізькому напрямку, а з червня разом із побратимами з 3-ї окремої штурмової бригади визволяв Кліщіївку й Андріївку на Донбасі”.

Батьки востаннє бачили свого сина на початку вересня 2023-го. У Степана почав падати зір і він приїхав додому на обстеження. “Лікарі застерегли: ще одна контузія — і він не бачитиме. На одне вухо Степан майже не чув. Але це не зупиняло сина, він рвався на фронт, бо хлопці ж там, — додає матір. — 11 вересня Степан, прощаючись, сказав, що, певно, вже не повернеться додому. Наче передчував лихо. Загинув син 13 вересня під час штурму Андріївки — потрапив під мінометний обстріл. Коли почула цю звістку, життя для мене наче зупинилось…”