Будьте першими в курсі головного
Додайте «Силу Слова» до улюблених джерел у Google — і наші новини будуть вище у вашому пошуку.
До другої річниці повномасштабного вторгнення росії в Україну відбудеться міжнародна прем’єра першого українського європейського серіалу «Перевізниця» (СТБ). Проєкт створено у партнерстві з найстарішою кінокомпанією світу Gaumont, європейськими мовниками з Франції, Німеччини, Швеції, Норвегії, Ісландії, Данії, Фінляндії, Швейцарії. Зйомки драми проходили в Україні, а фінальні сцени — в Німеччині. У центрі сюжету психологиня, яка в перший день повномасштабного вторгнення росії ухвалює важливе для себе рішення — стати перевізницею для інших людей.
Одну з головних ролей зіграла молода українська акторка Олена Олейнікова. Їй самій у перші місяці повномасштабного вторгнення довелося стати волонтеркою-перевізницею, допомогаючи людям та тваринам.
В ексклюзивному інтерв’ю «ФАКТАМ» Олена Олейнікова розказала про своє 24 лютого, найстрашніші спогади та враженнями від зйомок у міжнародному проєкті.
«Домашній зоопарк» — відрада для моєї душі.”
– Коли мені прислали сценарій «Перевізниці», я розплакалась, читаючи його, — згадує Олена. — Як акторці і як просто людині мені стало дуже шкода мою героїню Інгу. Якось так сталося, що я доволі часто граю коханок. Інга теж потрапила в це становище у любовному трикутнику. В перші хвилини моя героїня постає як негативний персонаж. Але не оцінюйте книжку по обкладинці — погортайте сторінки. Ми ніколи не знаємо, яку війну веде людина всередині себе.
— Для вашої героїні поїздка у машині перевізниці-психологині стає своєрідною терапією. Що допомагає вам сьогодні не падати духом?
— Моєю терапією є моя робота. Я щаслива бути частиною українського кіно зараз, в його історичні часи. А ще — мої тварини: собака, кіт і мексиканська білка дегу. Мій «домашній зоопарк», як ми його називаємо вдома, — відрада для моєї душі. До речі, мій песик Еклер, теж актор серіалу «Перевізниця».
— Що ви відчували, знімаючись у кіно про війну під час війни?
— Якщо описати ці відчуття фізично, то це як кожного разу наживо зривати шви з незагоєної рани.
— Часто актори зізнаються, що не вірили в скоре відновлення кіноіндустрії на початку повномасштабного вторгнення…
– Я вірила, що вона не впаде. Українські митці в кожній сфері завжди були дуже сильними і визнаними в усьому світі. А зараз навіть в таких обставинах створюють все краще і краще кіно. Як людина, яка прожила певний час за кордоном, я знаю, що для багатьох війна в Україні — це досі щось ефемерне і далеке. Але як українка я дуже хочу, аби про те, що відбувається з нами зараз, знали в усьому світі. А ми, у більш-менш захищених містах, не забували ніколи, що війна триває.
— Яка сцена стала для вас найбільш складною емоційно?
– Це флешбек моєї героїні. 2014 рік, вокзал, евакуація з Луганську. Моя героїня прощається з мамою і не знає, що прощається назавжди. Маму Інги зіграла Лариса Руснак, неймовірна акторка, від якої ще в гримерці я відчула материнське тепло, тому і сцени з нею стали такими емоційно насиченими.
Я дуже близька зі своєю мамою, і моїм найбільшим страхом на початку повномасштабного вторгнення було втратити близьких. Насправді, цей страх і досі мене не полишає, оскільки двоє моїх братів захищають нашу країну.
— Де саме вас застало 24 лютого?
– Я була в Києві. В цей день збиралася на гастролі в Одесу. Не вірила, що це все відбувається насправді. Пам’ятаю, як під час перших вибухів подумала, що це в когось із сусідів з самого ранку перестановка і що вони, вибачте, кончені. Виявилося, що кончені сусіди в усіх українців.
«Я забивала машину тваринами і везла до їх власників за кордон»
— Деякий час на початку вторгнення ви перебували у Польщі.
– Я поїхала за кордон вже наприкінці березня. Перший день просто ридала, відчувала себе зрадницею. Буквально наступного дня випадково опинилася на Краківському вокзалі і побачила, скільки туди прибуває українців евакуаційними маршрутами. Їх було дуже багато, вони спали на підлозі, приїздили без речей, з пораненнями, з маленькими дітьми. На вокзалі вже були польські волонтери, які допомагали біженцям. Я почала волонтерити разом із ними, згодом до нас долучались і інші волонтери-українці. Займалася допомогою українцям там, на місці: розселяла, реєструвала у лікарні, навіть допомагала лікувати тварин. Нас, волонтерів-українців, там було троє. Ми були на вокзалі з 7 ранку до 9 вечора, хоча «офіційні» зміни у нас були по чотири години. Волонтери-поляки просто нас проганяли додому.
Був випадок, коли приїхали американські військові, які їхали до нас в Україну на війну. То був єдиний раз, коли я розридалася на тому вокзалі і, як якась неадекватна, дуже довго обіймала їх. Подарувала невеличку ікону, яку весь час носила з собою. Як дивно це б не звучало, але я щаслива, що опинилася там.
Друзі, яких знайшла на цьому вокзалі, допомогли потім вийти на великі волонтерські організації, в тому числі Краківське товариство опіки над тваринами, які пізніше допомогли мені відвантажити велику партію корму для тварин в Україну.
— Але врешті-решт ви повернутися назад в Україну.
– Я їздила в Україну кожен місяць, не сиділося мені в Польщі. Але остаточно повернулася якраз на зйомки «Перевізниці». І вже вирішила, що нікуди не поїду. До речі, я і сама була перевізницею. Власне, так і опинилася в Польщі. Я додалася у групу «Водії волонтери». Там було дуже багато запитів, але водії часто відмовлялися перевозити тварин. Я ж забивала машину тваринами і везла до власників за кордон. А потім мене почали люди самі знаходили, один раз мала велику честь везти в Україну лікарів-хірургів, теж американців, які їхали допомагати нам.
— Встигаєте зараз волонтерити?
– Моя родина називає мене «помогайчик» і каже, що в мене синдром рятівниці. Бо ще в дитинстві я тягнула людей без офіційного місця проживання, які просять гроші на дорогу до дому до тьоті на вокзал, аби вона посадила їх на потяги. Я завжди захищаю найслабших, тому зараз активно допомагаю людям літнього віку, переселенцям і тваринам.
Я опікуюсь фондом, який займається допомогою у забезпеченні наших військових технікою для розвідки та спецоперацій. Разом з партнерами і командою ми вже зробили титанічний об’єм роботи. І я дуже цьому рада. Переконана, ми всі маємо виконувати свою програму максимум для нашої спільної перемоги.
Головне за день - одним листом
Щовечора надсилаємо топ-5 найчитаніших новин. Без спаму, відписка в один клік.
