Добрий, чуйний, сильний та сміливий — так відгукуються всі, хто знав захисника Максима Ткаченка із села Руда, що біля Сквири. Вже у 18 років він опинився на передовій, а за час несення служби показав себе зразковим, хоробрим, відданим своїй справі військовослужбовцем. 15 січня 2024 року життя бійця обірвалось під час виконання бойового завдання поблизу Нью-Йорка, що на Донеччині. Стікаючи кров’ю з снайперською гвинтівкою в руках, він до останнього залишався вірним країні.
«Ми з братом любили лежати, дивитись фільми та розмовляти про все на світі»
– Ми жили без батька, він кинув маму, коли вона носила під серцем Макса, а мені лише виповнилось два роки. Тато ніколи він нас не признавав, тому мама все життя присвятила нам. Вона постійно була на роботі, щоби дати нам гідне майбутнє, — розповідає «ФАКТАМ» сестра героя Тетяна Ткаченко. — Так як ми з Максом весь час були разом, то дуже зблизились. Попри те, що він менший, заміняв мені батька. Поза роботою мама завжди залучала нас до кулінарії, аби ми могли собі дати раду. Завжди приймала участь в усіх шкільних заходах, мама так поринула в роботу і виховання дітей, що так і не знайшла собі чоловіка.
– Яким ріс брат за характером? Може запам’ятався якийсь цікавий чи навіть смішний випадок з ним?
– Макс уже десь з 16 років був вище нас, і вони з мамою любили дуркувати — закидав її на плечі та лоскотав, мама, хоч і має проблеми із здоров’ям, але не знаю, звідки у неї завжди знаходились сили на т. е. Вона навчила брата випікати торти, а потім і готувати нереально смачний шашлик — нічого подібного я не їла. Мама взагалі має спокійний характер, їй довелося по життю тяжко, тому вона і сильна, але лише з нами вона могла себе почувати вільною.
Макс ріс дуже енергійною дитиною, його вдома не можна було втримати, ми росли в селі і постійно влітку вилазили на шовковицю, об’їдалися нею, обмальовувати один одного, а потім мама сварилась, що ми одяг замурзали. Ми бігали разом від гусей з півнями, бо ті кусались боляче, але Макс чомусь раніше за мене їх перестав боятись.
Він бачив, як мамі тяжко, він рвався до батька, хотів з ним спілкуватись, але той був не радий йому. Тому Макс з самого малку почав розуміти, що життя не завжди буває справедливим, і взагалі я вважаю, що він рано подорослішав. Коли мені було 17, я вже ходила на роботу. Брат бачив, що я гроші заробляла, і він теж так хотів, тому почав теж підробляти — допомагати іншим в селі за якісь копійки, я бачила, що він з мене бере приклад, і мені то було дуже приємно. Пам’ятаю, ми відклали кошти і разом, без відома мами, поїхали купили їй подарунок. Макс був такий задоволений, ніби то йому подарунок був.
Брат був дуже сильним, на його очах бабуся отримала інсульт, у дяді ставався приступ епілепсії, і Макс з тим усім допомагав мамі. Ми любили лежати, дивитись фільми та розмовляти про все на світі. Брат заступався часто за мене, і готував, повторюсь, нереально смачні шашлики та і м’ясо в цілому. На нього завжди любо було дивитись, коли він чаклував на кухні, пританцьовуючи. Він займався спортом, намагався завжди робити так, аби весело було до сліз. Захоплювався мотоциклами, машинами. Максим говорив, що в майбутньому буде тренером, а потім — особистим охоронцем якогось багатого дядька. Мріяв про велику сім’ю, хотів побувати в різних містах, бо ще ніде не був. Родину так і не встиг створити. Брат мав дуже вірну подругу, яка тепер нам допомагає і підтримує нас так, як її колись Макс.
«Ми ще в день смерті з братом переписувались вдень, а о 23:20 уже він перестав виходити на зв’язок»
— Як потрапив брат на війну і якою була реакція вашої родини?
— У 2023 році Максим закінчував «Білоцерківський професійний ліцей» за спеціальністю електромонтажник. Пішов у військкомат підписати документи якісь і його забрали. Він не встиг закінчити свій ліцей ще, як його вже кинули на навчання. Зарахували до в/ч А0139 на посаду навідник, згодом він отримав посаду стрілець-снайпер. Ми всі були здивовані — мама плакала, просила його звільнитись, я ходила у військкомат, а мені говорили: «Йому 18, його на передову не кинуть, він буде в частині сидіти». Я повірила і прийняла ситуацію, а потім ще було одне навчання у брата за кордоном і потім Донеччина… Ми всі були шоковані, брат уже писав, щоб адвоката шукали, бо в нього контузія була, і він морально не витримував… Максим нічого не розповідав за бої взагалі, лише за один раз зізнався: «Толю ранило, був сильний обстріл, і всі почали тікати, а я побіг до друга, бо він дуже кричав. Я думав, що вже не виживу, але витягнув його, у Толі з ногою проблеми його відпускають на лікарняний».
— Коли востаннє бачили та чули брата Максима? Чи передчували лихо?
— Востаннє бачила брата в серпні 2023 року пару годин лише, чула напевно, але у грудні голосові скидав, тяжко було до нього подзвонити, ніколи того зв’язку не було.
Лиха не передчувала, або просто не звертала уваги. В мене незадовго до цього почались болі в серці, але я не знала, чи то передчуття, чи то щось інше, бо взагалі серце здорове. Ми ще в день смерті з братом переписувались вдень, а о 23:20 уже він перестав виходити на зв’язок.
«Чула декілька версій обставин загибелі Максима, не вірю нічому»
— Що відомо про обставини його загибелі? Як дізнались трагічну звістку?
— Подзвонив Толя, найкращий друг Максима, й сповістив. Я не вірила до останнього, надіялась, що то жарт… Загинув Макс 15 січня. Коли принесли сповіщення, там помилились із ініціалами, мама вже почала думати, що може то справді помилка. Але потім її викликали в морг. Це найстрашніші дні нашого життя. Чула декілька версій обставин загибелі Максима, не вірю всьому. Одні казали, що тіло брата понівечене і труни відкритої не чекайте. Потім говорили, що Максу ноги і пальці відірвало, а останню версію чула таку, що снаряд прошив його від голови до низу по спині. Можливо його можна було врятувати… Поховали ми брата на кладовищі в селі Руда.
— Розкажіть про ініціативу зібрати підписи для отримання ордена «Героя України» посмертно?
– Мій брат заслуговує відзнаки, про нього всі мають знати, що отака дитина у 18 років воювала в той час, коли чоловіки, яким 40 років, тікають. А ще багато односельців і не знали, що брат воював, і мене це обурює. Максим неодноразово приїздив в село у формі, ми збори для його бригади влаштовували, а вони просто не знали… Боляче.
— Як переживаєте страшну втрату? Щоби хотіли втілити на честь брата?
– Коли був похорон, мама сама рвалася в яму до сина. Її тримали, я на таблетках була. Уже не хотілося і жити, бо він мені заміняв батька, він заміняв матір, коли вона була на роботі, і зараз я ніби сирота. Мені Максим дуже допомагав перші 40 днів, він мені снився ледь не щоночі, і я намагалась не плакати, бо знаю, що мама плаче. А після 40 днів ми з мамою ніби помінялись, я щодня плачу, буває аж кричу, я не розумію, за що мого єдиного брата у 18 років вбили, на днях мала першу розмову з психологом, бо не розумію, як далі жити. Я би хотіла поставити брату пам’ятник у нашому селі, де ми росли. Пишу ще вірші, маю декілька для брата, з часом колись випущу збірку з його фото. Про нього мають знати і пам’ятати люди, він же зовсім юний був, йому ще жити треба було.
