У 2024 році міністерка спорту Франції обрала 22-річну українку Марію Височанську як одну з тих, кому довірили нести олімпійський вогонь Парижа-2024. Чиновницю вразила історія чемпіонки Європи та бронзової призерки першості світу з художньої гімнастики, яка є донькою військового-кіборга. Батько спортсменки тримав оборону Донецького аеропорту, а потім повернувся на фронт у 2022-му, попри важку травму. А у цей час Міжнародна федерація гімнастики вирішила повернути на змагання представників країн-агресорок, що було вкрай важко і для Марії, і для її подруг по команді.
Після ОІ-2024 у Парижі, де у групових вправах українкам зовсім трохи не вистачило до нагороди, Височанська вирішила закінчити кар’єру, але залишається у спорті. У розмові з OBOZ.UA Марія розповіла, чим займається на цьому етапі життя і які новини заміняють їй будь-яке свято, згадала ставлення росіянок до нашої збірної ще до повномасштабного вторгнення і пропозицію нести олімпійський вогонь.
– Олімпійські ігри 2024-го склалися не так, як хотілося б, зовсім трошки нам не вистачило для нагороди. І я про гімнастику справді довго не могла ані думати, ані тренувати. Просто хотілося, щоб у мене перестало боліти все, що боліло. Хотілося трохи відпочити, можливо, перемкнутися на щось зовсім інше. Трошечки поїсти? Обов’язково. Це перше, що було зроблено (сміється).
Але я все ж таки розуміла, що повернусь до спорту. Що я буду в ньому. Тому що 18 років ти постійно перебувала у спортивному середовищі. Як може бути по-іншому взагалі? Звичайно, є дуже сильна любов до цього. Так, прийшов такий момент, що я навіть не можу дивитися на гімнастику в Instagram – таке перенасичення. Але з часом стало легше, і я десь потрохи вертаюся назад, бо я це люблю.
– Заздалегідь думали про те, що буде після закінчення кар’єри?
– Я насправді розуміла, що Олімпійські ігри-2024 – це мої останні змагання. Оскільки я взагалі була найстаршою у збірній, її капітаном, і мала поважний вік, як для гімнастки, – 22 роки. Це вже й не жарти (посміхається). В якийсь момент я думала: а що далі? А ким мені можна буде працювати? Чи вдома сидіти й усе. Що я хочу? Але це були більше думки на перспективу, без чіткого розуміння, як воно все має працювати і з чого почати.
Тому що все одно концентрація була на спорті, на тому, що я роблю в моменті, – повна віддача й підготовка до Олімпіади-2024. І трохи відсунути спорт і більше приділити часу, наприклад, своєму майбутньому, я так не могла зробити. Чим я буду займатися після закінчення і чого я хочу, це вже прийшло після того, як зійшла з килима й помахала ручкою. І тоді подумала: а що тепер?
Сто відсотків у такі моменти потрібна підтримка. Тому що, оскільки я була старшою, то частина команди залишилась тренуватись. І це також мої друзі, з якими ми жили, постійно тренувалися. Ми були разом реально 24/7. І коли ти виходиш зі своєї мильної бульбашки, де все знаєш і все знайомо, то наче рибка, яка випливає в море. І розумієш, що насправді ось там було все твоє життя.
Адже у художній гімнастиці ми дуже багато часу приділяємо саме тренуванням. Ми рідко кудись виходимо, в якийсь соціум. А після спорту ти виходиш і також шукаєш підтримку від спортсменів. Тому що батьки – це зовсім інша підтримка, на іншому рівні.
А коли підтримує спортсмен, який, наприклад, пройшов схожий шлях і вже реалізував себе після спорту, це зовсім інші відчуття. Ти бачиш, що в нього вийшло, він з усім впорався, і як би там Олімпійські ігри не закінчились, це все минає, і оця якась самотність, яка, можливо, була в моменті. Тому що, ніби люди є поруч, але ось такого чогось рідного, близького – його не вистачає. Тому я вважаю, що найкраще зрозуміти спортсмена може саме інший спортсмен.
– І чим ви зараз займаєтесь?
– Ну, я передусім відновлюю далі своє здоров’я, адже мала багато різних травм, і це не так легко. Трошки треную в Україні. Не в клубах, а на тренувальних зборах чи індивідуально. Поки в такому режимі. Чітко чогось свого ще не маю. Повернутись у збірну? Ні. Я вже свою історію закінчила саме як спортсменка. Повертатися і з певних своїх особистих причин також не збираюся. Але спорт точно буде в моєму житті.
– Тривалий час росіян і білорусів не було на міжнародній арені, але вони поступово почали повертатися, зокрема й у художній гімнастиці. Що відчуває спортсмен, коли йому доводиться змагатися або бачити поруч під час турнірів представників країн-агресорок, які, звісно, не є “нейтральними”, що б там не казали?
– Насправді у гімнастиці з цього року вже будуть спортсмени з Росії, в них уже дуже багато нейтральних статусів. Але у мене є така історія з 2021 року. Це був чемпіонат світу в Японії, знову-таки буквально за два місяці до повномасштабного вторгнення. Ми проходимо повз команду Росії, і їхній капітан говорить: “А чого ви не вітаєтесь з нами?”
А я тоді теж була капітаном, і, по-перше, чому ми маємо з вами вітатися, а, по-друге, для повного розуміння картини: у мене батько – кіборг, він був у Донецькому аеропорті, з дуже складним пораненням. І мене особисто ця історія війни вже дуже сильно зачепила. І я тоді так пройшла, подивилась, а команда ж дивиться на свого капітана, тож вони теж так пройшли, на них подивилися. І все.
Але було багато таких моментів, коли на той час вони на нас тільки якось починали… Зараз білоруси вже давно є на нашій міжнародній арені, і я скажу, що це дуже складно морально перебувати з ними в одному тренувальному залі.
Як сказав президент Міжнародної федерації гімнастики, мовляв, ви – мої діти, і вони теж – мої діти, і я хочу зробити майданчик миру. Так, давайте, може, вони там посприяють, і якось ми зробимо для всієї України майданчик миру, а не будемо виступати з країнами-агресорками, які просто знищують усе, знищують наші зали, а ми сидимо без світла, без води. І змагатися з ними морально дуже складно, бо ці країни ще дуже зухвало поводяться.
Так склалося, що Росія у художній гімнастиці мала дуже велику вагу, але зараз через те, що було відсторонення, це трошки змінилося. Гімнастика стала чеснішою, цікавішою для багатьох. І не скажу, що їх там сильно чекають, але вони дуже багато роблять, щоб там усе ж таки бути. І дуже багато роблять в інформаційному плані.
– Ви сказали, що росіяни, коли їх відсторонили від змагань, почали розлазитися під прапори інших країн. У цьому контексті дуже цікава ваша думка про олімпійську чемпіонку-2024 Дар’ю Варфоломєєв. Так, вона переїхала до Німеччини трохи раніше, але змагалась у РФ до 2018-го й виступала в окупованому Криму. Чи було з нею якесь спілкування і чи є у неї якась позиція?
– Ні, такого якось явного спілкування між нами не відбувається. Але можу сказати, що вона знає гімн своєї нинішньої країни та вільно розмовляє німецькою мовою. Вони з тренером абсолютно нормально поводяться. З їхнього боку не було нічого в наш бік.
Але є інше питання, адже зараз у збірній Німеччини з’явилася ще й Сімакова, яка тривалий час мешкала й тренувалася в Росії і виступала за неї на юніорських чемпіонатах світу. Ось там спілкування суто російською мовою, пости – з Росії. І якщо Варфоломєєв позиціонує себе більше як німкеня, то про інших спортсменок я не можу так сказати.
– Після того як представниці країн-агресорок почали виїжджати на змагання під іншими прапорами, чи була у ваш бік або команди чи інших дівчат якась агресія?
– Це таке, за замовчуванням. Тобто з білорусами в бік одне одного не дивимось, відчувається така напруженість між нами. Розходимось максимально в різні кути залу, щоб було взагалі мінімум якогось контакту навіть в одному приміщенні. Часто вони самі відходять. Але ми не поводимося так, ніби ми маємо якусь меншу вартість, навіть навпаки – ми тут, а ви, будь ласка, десь собі йдіть, ховайтеся, мовчіть.
– Ми зараз бачимо відтік спортсменів з України у певних видах спорту – вони змінюють громадянство й уже навіть завойовують нагороди для нових збірних. А от у художній гімнастиці така тенденція не спостерігається. Можливо, звісно, це є на дитячому рівні, але не серед відомих атлетів.
– Було кілька випадків. У 2015 році другий номер збірної України в особистих змаганнях Елеонора Романова змінила громадянство на російське. І ще була одна дівчинка, яка спробувала себе в Ізраїлі, але ніде так і не засвітилася.
Цього не відбувається тому, що, по-перше, не так легко отримати спортивне громадянство іншої країни, а по-друге, у разі переходу дадуть рік карантину, а гімнастика – дуже молодий вид, у нас професійна кар’єра триває переважно із 17 до 22 років. Якщо ти один рік пропустиш, то дуже сильно відстанеш від інших. Дуже. Й узагалі мало таких випадків, щоб хтось перейшов, відсидів рік і десь зачепився за п’єдестал. Тому це не вигідно.
– А вам не пропонували ніколи змінити громадянство?
– Ні, мені ніколи не пропонували і я ніколи про це не думала, оскільки у мене з дитинства дуже сильна громадянська позиція. Не уявляю себе, як би я виступала під прапором іншої країни. Для мене це якось дуже-дуже дивно.
А взагалі й гімнасткам також приходить багато запитів про зміну громадянства. Можливо, не зараз, не під час повномасштабного вторгнення. Але були такі дуже часті випадки, як, наприклад, з боку Азербайджану, де дуже багато українок у збірній країни, у групових вправах – там половина з України.
В Ізраїлі дуже багато українок. Але якщо вони переходять, то переходять ще до моменту збірної, у ранньому віці. А так, щоб гімнастка виступала на рівні чемпіонату світу й потім змінила громадянство, ну, це два випадки були.
– Мені здається, що ваша історія багато поширювалась і в закордонних ЗМІ, особливо коли на Олімпіаду в Париж приїхав батько. Відчули на собі цю увагу? Наскільки часто до вас звертались іноземні журналісти? Можливо, були пропозиції зняти фільм, як про деяких інших українських атлетів?
– Я є частинкою фільму, який знімали французи, одна з героїнь. До мене була прикута увага також тому, що я несла олімпійський вогонь у Парижі. Тоді реально підхопило багато іноземних медіа. І знову ж таки це було про спорт, про Україну, про силу. А коли мій тато-військовий приїхав у Париж підтримати мене, це більше поширювали українські ЗМІ. Але завдяки цьому люди взагалі дізналися, що таке художня гімнастика, що таке існує, і ця інформація якось у медіапросторі була.
– Взагалі багато хто замислювався, як саме вас тоді обрали нести олімпійський вогонь?
– Якщо не помиляюся, міністерці спорту Франції було надіслано анкети українців. І вона сказала, що хоче саме мене, що її дуже зачепила моя історія як спортсменки, як дочки військового, і що це маю бути саме я. А мені просто подзвонили та сказали, що вас обрали, мовляв, будете чи не будете. Та буду. Я ще з тренером не погодила, але я все зроблю, щоб бути, адже я розуміла, що це дуже важливо.
Олімпійські ігри в мене були два рази у житті, а нести олімпійський вогонь, та й ще капітаном від цілої Європи… Ну, не знаю, чи ще колись таке буде. Який був вогонь? Ну, трошки важкий, але це – незабутні емоції, це було щось таке, чого раніше у мене не було і схожого теж після цього не було.
– Наскільки зараз роз’єднана ваша родина?
– Тато постійно на фронті. Він може приїхати буквально на тиждень, і це через стан здоров’я, бо в нього є група інвалідності й важка травма голови. Але він усе одно з 2022 року продовжує бути на фронті. Мама живе у Львові, я – у Києві, тому ми зараз розкидані по всіх кутках, але в нас усе одно дуже хороший зв’язок, ми дуже добре спілкуємося, підтримуємо одне одного. І навіть незважаючи на відстані, як донька я відчуваю цю любов і турботу.
– Нещодавно минули різдвяні та новорічні свята, чи є якісь у вас традиції, яких дотримуєтесь з року в рік?
– Раніше, звичайно, Різдво було в родинному колі. А зараз дуже сумно, тому що стіл практично порожній, узагалі немає за ним людей. Новий рік для нашої сім’ї не є якимось святом, ми більше за Різдво. Й зараз складно говорити про свята у таких реаліях. Коли тато відповідає, що живий і здоровий, це для нас свято, напевно, найбільше.
– А який подарунок хотілося б отримати найбільше?
– Я хочу отримати подарунок у вигляді тата, якого я везу на відпочинок, тому що він не вміє відпочивати, він не вміє розслаблятися. А я хочу, щоб він усе ж таки відчув це, бо життя йде, і його життя йде, й онуки ростуть. І мені сумно це бачити.
Коли він їхав у 2022 році, його онук ще лежав у ліжечку, не міг говорити, ходити. Зараз він уже піде до школи, і це дуже сумно. І татові теж сумно, це видно в його очах. Тому моя мрія насправді – це просто взяти його, спакувати валізу й відправити кудись подалі від усього цього, щоб він просто відчув, що він – звичайна людина.
Джерело: obozrevatel.com
Головне за день - одним листом
Щовечора надсилаємо топ-5 найчитаніших новин. Без спаму, відписка в один клік.
ВійнаРосійська армія атакувала Київ та регіони України сотнею безпілотників і гіперзвуковими ракетами
Шоу-бізнесНорвежець станцював під хіт Jerry Heil біля кордону з РФ: реакція росіян вражає
СуспільствоСкільки ще триватиме війна: футуролог розкрив науковий розрахунок і головну загрозу
Надзвичайні подіїПоїхали по гриби — і чоловік загадково зник. Може хтось щось бачив чи чув?
СуспільствоКуди покласти гаманець увечері 11 жовтня, щоб гроші липли до рук: давній звичай на Пилипа
СуспільствоПастка в селі: рятувальники попередили про схованки від «Шахедів»
