У невеликій капличці на території лікувального закладу в тиловому містечку на Заході України капелан готується провести хрестини. Капличка маленька, але тут сьогодні не має бути багато людей. Вона вміщає лише своїх, тих, хто знає і розуміє, що відбуватиметься.
А відбуватиметься тут таїнство, і не лише християнське – а й людське. Таке, де видно прекрасну й чисту людську душу, без жодних прикрас, таку, якою вона є, – світлу й повну любові.
У цій капличці хрестять сина лейтенанта ЗСУ, військового 214 ОШБр OPFOR Сергія Котелевця. Дружина Тетяна привезла хлопчика сюди напередодні через більш як пів країни. Їхньому синові вже третій місяць, вони знайомі з батьком лише по телефону:
Сергій лікується тут після поранення вже майже рік, у нього уламками зі скиду посічені ноги, і попереду ще довгий шлях до здоров’я… Але хрещення не може відбуватися без батька, наголошує Тетяна, тож як би не було важко, вона привезла сина сюди.
Назвали його Микола – на честь Сергієвого командира, який витяг його, важкопораненого, з поля бою, ризикуючи власним життям. За кумів – волонтери, які помагають військовому із часу, як він перебуває в цьому лікувальному закладі, хрестить немовля військовий капелан, тримають свічки на церемонії місцеві пластуни, на зйомку запросили фотографа Миколу Вінара, який зафільмував першу зустріч батька зі сином напередодні. Також за гостей – побратим, з яким разом лікується Сергій, та сестра.
ХРЕЩЕННЯ В НАС У МЕДЗАКЛАДІ ВІДБУВАЄТЬСЯ ВПЕРШЕ
Капелан отець Павло Сосницький готується до церемонії – дає пластунам свічки, розставляє всіх по місцях. Одягає поверх свого капеланського однострою (спеціальної ряси темно-зеленого, військового, кольору) білу єпитрахиль: символ того, що тут сьогодні свято. Доки до каплиці під’їжджає Сергій із Тетяною, сином та кумами, встигаю розпитати капелана про обставини цього свята.
Лейтенант ЗСУ Сергій Котелевець із дружиною Тетяною
– Із Сергієм ми знайомі з першого дня, відколи він потрапив до цього лікувального закладу, проходячи свій шлях відновлення після поранення, – каже Павло Сосницький. – Це людина, повна енергії, зацікавленості, бажання жити, долати ці випробування, що постали перед ним. Як капелан, я пробую йому на цьому шляху помагати. І сьогоднішня подія, яка відбувається в його житті, у житті його сім’ї, надзвичайно важлива. Ми раді, що він вирішив принести свою дитину сюди для того, щоб ми здійснили над ним такий важливий обряд хрещення. Я так тішуся, коли бачу їхні щасливі обличчя, – тішуся тому, що вони вперше за довгий час можуть бути разом, обіймати разом свою дитину, не за допомогою телефонів, а наживо. Бо живий доторк до своєї дитини – це найкращі емоції, які можуть виникати в житті людини.
Капелан каже, що хрещення в цій каплиці при лікувальному закладі відбувається вперше.
– Тому це важлива подія не лише для Сергія та його родини, а й для нас, – додає він.
Ідея, каже Сосницький, здійснити це таїнство саме тут – у маленькій капличці на території шпиталю, а не у великому соборі чи храмі – виникла в самого Сергія.
Куми на хрестинах – волонтери подружжя Гарапко
– Якось під час спілкування він сказав, що хоче, аби я, як капелан, хрестив його дитину в цьому знаковому для нього місці. Хрещеними батьками будуть наші добрі волонтери, які допомагають йому в цьому лікувальному закладі на важкому етапі його життєвого шляху. Вони паралельно мають тісні зв’язки зі Сергієм та його родиною, тож він вирішив, що найкраще запросити за кумів саме цих людей.
«ТЕПЕР БОГ ЗНАЄ І МИКОЛКУ»
За кілька хвилин приїздить Сергій. За ним із немовлям – дружина Тетяна й сестра. Усі світяться від радості. Починаємо церемонію.
Капелан ЗСУ отець Павло Сосновський
Миколка терпить першу половину процедури з певним стоїцизмом, ну а далі вже не стримує себе. Капелан, як добрий друг і батько, перериває церемонію стільки разів, скільки вимагає немовля. Він дбає не стільки про урочистість моменту, скільки про те, щоб тут було всім добре, також головному винуватцеві події. Доходимо до моменту хрещення водою й помазання єлеєм. Миколка остаточно заспокоюється на руках у мами, видихаємо: сталося! У маленькій кімнатці стає світло від світла всередині людей, які тут зібралися.
– Кожного з нас Бог знає, – завершує проповіддю церемонію друг-капелан, – і ми просили сьогодні, щоб ім’я нашого новохрещеного Миколи Бог знав. І був із ним. Щоб усякий раз, коли він до Нього звернеться, був йому на допомогу. Бог разом з його ім’ям доєднав до нього ангела-охоронця, щоб допомагав йому на життєвих дорогах, які стеляться перед ним. Він свій шлях ще лише починає, тож ми молимося, аби цей шлях був кращим за наш, мирніший, спокійніший. Надіємося, що Бог йому дарує таке життя.
Обійми, подарунки, фото на пам’ять. Сліз нема – тут, крім Миколки, сьогодні ніхто не хоче плакати. Адже всі дорослі розуміють – тут зараз сталося щось неймовірно прекрасне: чоловік, який пішов у військо, вижив у надзвичайно важких обставинах, не зламався після дуже важкого поранення, разом із дружиною організував для сина хрещення, про яке в цій родині ходитимуть легенди.
ПОЗНАЙОМИЛИСЯ ЗІ СИНОМ У КАДРІ
Сергій із Миколкою познайомилися кілька днів тому.
– Увесь час із його народження ми спілкувалися по телефону. Зазвичай це відбувалося в моменти, коли мама робить йому якісь руханки – Тетяна або знімає це для мене на телефон, або потім перевертає сина на живіт – і він дивиться в камеру, а я по той бік екрана щось йому розказую. Він впізнає мене, щось агукає, сміється.
Першу зустріч Сергій для сина та дружини підготував ретельно. У цьому допоміг фотограф Микола Вінар.
– Ми з Миколою хотіли зробити історію, в якій був би певний посил. Для цього надихнулися фільмом харківського режисера Антона Штуки «Обережно, життя триває!», тож ми й самі хотіли показати, що, незважаючи на усі ці наші, скажімо так, обставини, життя продовжується. Ідея була в тому, щоб я малого перший узяв на руки саме в кадрі. Тож кілька днів тому, як вони приїхали сюди, мене завезли в темне приміщення, виставили світло, якісь люди одягли в форму, а потім кажуть, мов, заплющ очі і тримай його. Я простягаю руки, щоб узяти сина, вони кажуть: менша відстань, вужче руки постав. Розплющую очі – а в мене в руках воно мале – таке, гарне, цікаве… Син на мене вперше дивився з недовірою. Очевидно, він не любить військову форму, – жартує Сергій. – Але потім швидко звик. Ми його погодували навіть на тій фотосесії!
Військовий каже, що намагається зі сином говорити, як із дорослим, уже тепер.
– Коли, наприклад, я його годую, кажу жартома-серйозно, що тато – це не мама, мов, якщо не будеш їсти, тато може трішки й силою змусити.
– А загалом, – Сергій одразу серйознішає, – є трохи й суму, адже лікування – це довгий процес, і дуже не хочеться потім дитині пояснювати, хто ти такий. Коли прийдеш після цього всього, а він вже виріс, і ти йому – умовно незнайомий дядько. Є така боязнь, – каже військовий.
ВИБІР ІМЕНІ НАВІТЬ НЕ ОБГОВОРЮВАВСЯ: «МИКОЛА» – НА ЧЕСТЬ КОМАНДИРА
Його дружина Тетяна Копелевець світиться від щастя. Жінка дуже втішена, що батько зі сином нарешті разом.
– Дуже важко було їхати, бо це аж 15 годин в поїзді. Але малюк добре справився – переважно спав у дорозі. Я дуже хотіла, щоб хрещення відбувалося у присутності Сергія. Батько має бути на цій церемонії! Ну а синові вже три місяці – відтягати нікуди, треба було хрестити. Вирішили зробити це тут, а назвали Миколу на честь побратима Сергія, який його витягнув, і ми вдячні за це, бо якби не він, то… – Тетяна дуже швидко говорить, але тут затинається. – То Сергія б у мене не було.
Потім вона розкаже, що евакуація була неможлива – медики не могли дістатися до пораненого через щільність ворожих дронів. Тож його командир сів на багі й самотужки поїхав за побратимом та вивіз його до точки евакуації.
Сергій також каже, що вибір імені для сина навіть не обговорювали. Мов, це було само собою зрозуміло.
– У мене дуже хороший ротний. Бойовий офіцер. Не зі штабних. Безпосередньо брав участь у моїй евакуації після поранення. Він дуже зрадів, що ми сина на честь нього назвали. Але, на жаль, вони тепер на гарячому напрямку – не зміг приїхати на хрещення.
СТІКАЮЧИ КРОВ’Ю У БЛІНДАЖІ, Я РАДІВ, ЩО ВСТИГ СКАЗАТИ ДРУЖИНІ: «КОХАЮ!»
Сергій не надто любить говорити про свою стійкість і силу духу. Віджартовується, мов, тримаюсь на «морально-вольових».
– Щодня встаєш і йдеш у спортзал, на якісь процедури. Не жалієш себе, мов, ой, я каліка і такий змучений. Бери і йди працюй! Здоров’я – у твоїх руках, і кожен обирає свій шлях. Я обрав такий, – говорить він.
Трохи вдаючись до важких спогадів, військовий каже, що не дуже рвався воювати. Був сімейний бізнес, займався ним. З початку вторгнення на війні – батько. Але коли мобілізували – не ухилявся.
– Відбув підготовку, у нас були гарні навчання, потрапив у гарний підрозділ, у мене був чудовий командир. Я не геройствував у війську. Розумів, що ризикую життям на війні, звісно. Але також я знав, чому ризикую ним і заради кого. Я був там, аби моя сім’я не ховалася по підвалах та не втікала від ворога.
Наостанок Сергій згадує найважчий момент у своєму житті.
– Коли ми лежали у бліндажі після поранення і я вже стікав кров’ю, подумав: добре, що звечора устиг подзвонити дружині і сказати, що сильно її кохаю. Незважаючи на погодні умови, – тоді йшов дощ, але я накинув маскхалат, і ми змогли поспілкуватися по телефону якихось кілька хвилин. Як би це пафосно не звучало, але в той момент, на порозі зустрічі зі смертю, я був задоволений тим, що встиг сказати дружині, що кохаю.
ОБЕРЕЖНО, ЖИТТЯ ТРИВАЄ!
…Коли після хрещення гості розходяться, ще спілкуємося якийсь час після того, як з’їдена піца й випита кока-кола. Про поранення, життя у лікарні, боротьбу за свої ноги. Про те, як важливо не потонути в цьому морі болю. Про перспективи. Побратимів і лікарів.
В якийсь момент Тетяна знаходить мить, щоб обійняти Сергія. Мить, щоб розділити разом свою радість. Помічаю це збоку й неймовірно тішуся за них. За те, що доводять власним прикладом: що б не було – обережно, життя триває! І тільки ви є режисерами свого кіно.
Tagsвійськовий Історія Син Ужгород Хрещення
