Уявіть собі ситуацію, коли найбільша загроза для життя солдата — це не ворожий дрон чи артилерія противника, а спина його ж власного командира. Замість захисту Батьківщини — полювання на «дезертирів» у тилу. Замість побратимства — розстріли та знущання, прикриті бронею «воєнного часу». Саме таку моторошну картину малює нове розслідування журналістів «Слідство.Інфо», яке змушує здригнутися навіть найзагартованіших читачів.
Куля в спину замість допомоги
Історія Олександра Завалова — це не просто сухий звіт поліції, це трагедія молодої людини, яка опинилася в пеклі. Олександру мало бути 30 років. Він мав проблеми зі здоров’ям, але його, під конвоєм, привезли відновлювати документи. Його останніми словами до матері були: «Мама, я в аду, моліться за мене».
Офіційна версія командування звучить цинічно просто: хлопець намагався втекти через вікно вбиральні. Реакція «побратима»? Чотири постріли з гвинтівки. Одна куля перебила артерію. Олександр стік кров’ю за лічені хвилини прямо в центрі села. Допомоги не було. А в ТЦК його матері з холодним обличчям заявили: «Він помер від вогнепалу, але його не вбили». Зараз стрільця затримали, але чи змінить це систему, де життя бійця нічого не варте?
Втеча крізь мінні поля та калюжі
А що робити тим, хто вижив? Аркадій Кушин обрав шлях, який більше нагадує сюжет фільму жахів, ніж реальність. Мобілізований із порушеннями, він потрапив на полігон, де новобранців тримали під дулами автоматів. Спрага? Пити заборонено півтори доби. Хочеш води — пий з лісових калюж.
Не витримавши катувань, Аркадій кинувся навтікача. Але не просто так — крізь заміновані поля. Патруль «Скелі» відкрив вогонь на ураження. Дві кулі в ногу, болота, ліс, неймовірне щастя вижити. Кулю довелося діставати підпільно, бо звернення до лікарні означало б повернення до катів. Зараз Аркадій за кордоном. Він втратив дім, але зберіг життя. Чи можна звинувачувати людину, яка тікає від смерті, яку їй готують свої?
Безкарність та залізні труби
Колишній інструктор полку Юрій розповідає про речі, від яких холодає кров. Побиття залізними трубами від гранатометів, вибиті очі, які оформляють як «мінні травми», знущання над жінками-в’язнями. Це не одиничні випадки, а система. Навіть коли Юрія побили вдруге просто на вулиці в Дніпрі, кримінальне провадження так і не відкрили.
Командира полігону затримали лише за побиття капелана, і то через роки. А що ж з іншими жертвами? Командування полку мовчить, відмовляючись коментувати ці злочини. «У «Скелі» всіх, хто тікає, називають наркоманами, — каже Юрій. — Я хочу служити, але не з такими виродками».
А що ви думаєте про такі методи «виховання» та утримання бійців? Чи має бути покарання для командирів, які перетворили тил на зону смерті? Пишіть свою думку в коментарях та обов’язково поділіться статтею з друзями!
