Під Бахмутом поліг 26-річний Андрій Потічний. “Мамуль, я таки буду генералом”

Боротьба ужгородця Андрія Потічного за мирне небо України почалася в березні 2023-го, коли він добровільно вступив у батальйон “Лють”. Закарпатець був мужній та вмілий воїн, якого побратими цінували за відповідальність і професіоналізм. Життя лейтенанта поліції обірвалось 18 вересня минулого року під час виконання бойового завдання на Донеччині.

Будьте першими в курсі головного

Додайте «Силу Слова» до улюблених джерел у Google — і наші новини будуть вище у вашому пошуку.

“Син змалку не терпів несправедливості, був цілеспрямований, — розповідає мама воїна Людмила Потічна. — А ще завжди називав мене ніжно мамулею. Після школи Андрій вступив до Ужгородського національного університету, який закінчив у 2018 році, й отримав диплом за напрямом “Міжнародні комунікації, туризм”. Але за спеціальністю жодного дня не працював. Трудився барменом у багатьох закладах міста”.

Коли в березні 2023-го Андрій заявив, що служитиме, для рідних це не стало несподіванкою. “Я розуміла, що по-іншому він просто не може, — зауважує пані Людмила. — Хоч військового досвіду не мав, його призначили інспектором взводу Об’єднаної штурмової бригади Нацполіції “Лють”. Того ж року він вступив на третій курс заочного відділення Одеської національної академії внутрішніх справ. Андрій так радів з цього, з гордістю мені сказав: “Мамуль, я таки буду генералом. І обов’язково наведу лад в країні”. У вересні син мав складати першу сесію. Він дуже мріяв створити родину з коханою. Та не судилось”.

У свій останній бій, додає Людмила Потічна, син не мав би йти, бо перед цим травмував ногу. Але пішов. “Наші воїни повністю зачистили Кліщіївку Бахмутського району від ворогів. Повісили там український прапор і вже повертались назад, — каже. — Інші бійці мали забрати поранених та вбитих, але через обстріли туди вже ніхто не міг дістатись. Мій син наполягав, що треба повернути всіх, бо ж на них чекають удома рідні. Хлопці зуміли донести до свого транспорту всі тіла. Аж раптом під машину залетів ворожий снаряд. Уламками сину посікло голову й внутрішні органи. Андрій під час обстрілу прикрив собою трьох побратимів, а сам загинув на місці. Відтоді життя набуло чорних барв… По всьому дому — світлини й нагороди Андрія за відмінну службу. Майже на всіх він усміхається й наче промовляє: “Не плач, матусю, я тебе завжди оберігатиму. Й люблю безмежно…” Сина мені вже ніхто не поверне. Але хотілось би, щоб його подвиг відзначили заслуженим званням “Герой України” посмертно. Тож зареєстрували петицію з таким проханням”.