Емальований посуд був незмінним атрибутом радянської кухні: яскраві кольори, прості форми й характерна чорна смужка по краю. Чому ж виробники посуду в СРСР наполегливо залишали цю смугу, навіть якщо вона не гармоніювала з загальним виглядом виробу?Це точно був не дизайнерський задум і не спосіб зекономити фарбу. У чому причина – читайте у матеріалі OBOZ.UA.
Емаль – це склоподібне покриття, яке наносять на сталеву основу та запікають за високої температури. Вона захищає метал від корозії й робить поверхню гігієнічною.
Ключовим у цьому процесі є перший шар – ґрунтовка, що забезпечує міцне зчеплення емалі з металом. До неї додавали спеціальні оксиди – кобальту, марганцю та нікелю. Саме ці речовини створювали міцну основу, яка мала природний темний, майже чорний колір.
Під час виробництва і у використанні обідок зазнавав найбільших навантажень, тож саме його покривали чорною ґрунтовкою з підвищеною еластичністю. Вона краще трималася на металі й не давала емалі тріскати від ударів чи температурних перепадів.
Таким чином, темна смужка не лише мала практичну функцію, а й продовжувала термін служби посуду, запобігаючи появі іржі на краях.
Після ґрунтовки на більшу частину виробу наносили декоративну емаль – білу, жовту або з малюнками. Вона робила посуд привабливим, але була менш міцною. Якби не залишали чорний кант, а покривали краї кольоровою емаллю, та швидко б відколювалася, саме на згинах і стиках виникала найбільша напруга.
