Народна артистка України Оксана Білозір на сцені вже 45 років. У своєму репертуарі співачка не має жодної пісні російською.
В інтерв’ю OBOZ.UA виконавиця розповіла, чому категорично відмовлялася від пропозицій співати російською, але навіть не спадало на думку зневірятися, коли її пісні не потрапляли в ротації, а саму співачку не запрошували на телебачення. А також відкрила для нас сторінки свого життя поза сценою. Відверто розповіла про першого чоловіка – легендарного композитора Ігоря Білозіра, другого – відомого музиканта-воїна Романа Недзельського, своїх дітей та онуків.
– В одному з інтерв’ю ви сказали, що двічі об’їздили з концертами Радянський Союз. Маєте друзів у РФ і чи спілкуєтеся наразі з ними?
– Не підтримую абсолютно ніяких контактів. Родичів на території Росії не маю. Є в Європі та США. Але це звична історія – майже у всіх із заходу України є родичі там. На початку ХХ століття виїхала за кордон половина моєї родини. Але так сталося, що ми не підтримуємо тісних стосунків. Коли буваю з концертами, можемо повечеряти разом – і це все.
– Щойно ви якраз повернулися з гастролей Америкою. Чи відчувалося, як пишуть деякі видання, певне охолодження до війни в Україні?
– Я не можу сказати, що до нас впав інтерес, навпаки, відчувала максимальну підтримку від простих американців, незважаючи на те, що там і життя суттєво подорожчало, і мають місце інші труднощі. Але люди розуміють, настільки важливо і надалі нас підтримувати. А для політиків дуже важлива думка пересічних американців, бо це їхні виборці. Тому думаю, що це розуміння та співчуття ще довгий час буде триматися.
– Що кажуть наші переселенці? Багато хто після війни планує залишитися в США?
– Розповідей про успіхи там насправді мало. Переважно – це історії суму, історії прагнення повернутися в Україну. Однак поки в багатьох немає розуміння, куди їхати, як і що робити вдома. Звичайно, є різні люди. Але більшість каже, що лише в Україні відчувають себе вільними, бо це їхня країна. Це справді так: у будь-якій чужій країні ніколи не будеш своїм. І жити все своє життя в напрузі, озиратися, що ти тут не свій… Небагато людей на таке здатні. А виїхали з війною до США, на хвилиночку, близько мільйона українців.
– Вам особисто подобається Америка?
– Вона дуже велика та цікава. І я мала можливість побачити її майже всю. За три роки об’їздила близько 30 штатів. Дивно, але мене зовсім не вразили ні Голлівуд, ні Лас-Вегас. Але дуже сподобалося Сан-Франциско. Насправді багато американських міст красиві, проте, як на мене, схожі одне на одне. Принаймні даунтаун (так там називають центр міста) майже скрізь однаковий.
– В інтерв’ю нашому виданню поет Вадим Крищенко зізнався, що знав лише про двох артистів, які ніколи не співали російською: вас та Павла Дворського. Однак додав, що згодом до нього дійшла інформація, що і ви, і Павло таки співали російською.
– Ніколи в мене не було пісень тією мовою.
– Коли ви озиралися навколо і бачили, що в тих, хто співає російською, заробітки більші і, відповідно, дорожчі кліпи та більше гастролей, що відчували?
– Звісно, було непросто. Україноцентричному артисту на території української держави завжди було складно. У мене і зараз немає ротацій. Може, ви мене бачили на М1 чи М2? Мене жодного разу, наприклад, не запросили на телеканал “Інтер”. А що тут дивного? Це ж їхня філософія, їхні підходи. Чи було мені образливо? Абсолютно ні. Що там було робити?
Мені життя подарувало дуже багато цікавих поїздок. Я зі своєю мовою, своїми традиціями. Була затребуваною, і цього було достатньо. Я не за гроші працювала, а для розвитку своєї культури. І кайфувала від цього.
Мій тато – політв’язень, пройшов сталінські табори. Бандерівець, як казали в часи СРСР. Усе це залишило в моїй свідомості чималий відбиток. Як ви думаєте, мені хотілося співати російською? Але труднощі через це виникали різні. Це були часи жорстокого контролю. У радянській системі був певний алгоритм, як людина мала думати, діяти, які вчинки повинна робити. Якщо хтось виходив за цю межу, відразу потрапляв під контроль. Так було і зі мною. Але продовжувала робити свою справу – та й усе. Знайомі казали: “Співай російською – будеш зіркою”. А я відповідала, що хочу бути рідною. Свою популярність виходила ногами: з концертами – з села в село, з містечка в інше.
– У вас багато друзів?
– У мене немає часу на друзів, якщо чесно. Поряд не так багато поряд людей, з якими мені комфортно по життю йти разом. Тому одні близькі відходять, другі – приходять. У своїй родині (співачка – мама двох дорослих синів. – Ред.) я дуже демократична людина. У нас ніколи не було якихось жорстких правил. Або меж, за які, скажімо, не мали права виходити. Була свобода, але кожен ніс персональну відповідальність за вчинки. Старший син Андрій (від першого шлюбу з Ігорем Білозіром, музикант Роман Недзельський став вітчимом для хлопчика у шість років, той називає його татом. – Ред.) давно мешкає з родиною окремо, молодший Ярослав – поки що зі мною.
– Не секрет, що свого часу ви стали хрещеною дочкам колишнього президента Петра Порошенка. Підтримуєте стосунки з дівчатами?
– Вони вже повиростали. А хрещені зазвичай більше потрібні поряд, коли діти ростуть. Тоді це допоміжні наставники в допомогу батькам. А далі вже – самостійне життя. Була в них на випускному, ще запросять мене на весілля, думаю. Що сказати про дівчаток? Хороші, талановиті, наполегливі. Опановують багато знань. Ну, в них і тато, і мама такі, є з кого брати приклад. Треба сказати, що діти Порошенків ніколи не були розбалувані, не мали якихось розкошів – така принципова позиція батьків. І це дуже мені завжди імпонувало.
– Оксано, чи ви вже бачили фільм “Назарій Яремчук. Незрівняний світ краси”, виконавчим продюсером якого стала його донька від другого шлюбу Марія Яремчук?
– І що ви хочете запитати?
– Як ви ставитеся до того, що в картині не згадується його перша родина?
– Коли я подивилася фільм про Ігоря Білозіра, мені теж стало дуже сумно. Тому що там було стільки неправдивої інформації… І в мене виникло тільки одне запитання до тих людей, які робили картину: чому не користувалися першоджерелами?
Таке саме запитання зараз: чому творці фільму про Назарія не звернулися до тих людей, які йшли поруч з ним по життю і впливали на формування його таланту? Перша сім’я – це найяскравіша сторінка в його історії. Тому що з ними він починав, вони були його натхненниками. Дружина разом з ним співала в гурті. Мені здається, що найважливіше – це старт, початок. Перші кроки, які найважчі, але й найтрепетніші з погляду пам’яті. Але що робити? Доведеться потім переробляти, бо хочеться, щоб нащадкам залишалася правда. Це наша спільна історія, не тільки самих особистостей.
– Яким ви знали Назарія Яремчука?
– Ми товаришували, часто виступали на одній сцені. Він був надзвичайно красивим. Знав собі ціну. Дуже уважно вибирав пісні, які брав у репертуар. Він впевнено і красиво пройшов свій творчий шлях. І справедливо займає особливе місце в нашій культурі. І струна його голосу, його місце в палітрі звучання української культури ніким не переспівана.
– А яким був Ігор Білозір?
– Надзвичайно талановитим. Він міг відкрити кришку рояля… До речі, у нас вдома стояв рояль, на якому грав ще Ференц Ліст, а якщо ретельно покопатися в біографії того інструмента, то впевнена, що ще багато кого можна перерахувати. Тобто це дуже раритетний інструмент. Колись він стояв у готелі “Жорж”, а потім потрапив до нашої квартири. І саме на цьому роялі Ігор творив свою музику. Клав руки на клавіатуру – і в нього одразу з’являлася неймовірна мелодія. Я дуже часто плакала, коли він грав. Від того, що це не можна записати, бо тоді не було теперішніх технологій. Зараз можна поставити композицію на гучномовець, і тобі комп’ютер видасть партитуру. Навіть не треба знати нотної грамоти.
Тоді цих технологій не було, а музика народжувалася шедевральна. І взагалі Ігор писав не тільки пісні, а й симфонічну музику, композиції до вистав, які до цього часу можна чути, наприклад, у Театрі ім. Марії Заньковецької. Свого часу він був запрошений до Америки – в Голлівуд. Коли я розповідаю глядачам на своїх виступах про першого чоловіка, часто кажу, що ми, дивлячись якийсь фільм, можемо чути переспіви ніби наших національних мелодій. І не виключено, що це музика Білозіра.
– Своє кохання з Ігорем вам не вдалося пронести все життя. Важко вам було ухвалити рішення про розлучення?
– Прийшов час, коли нам потрібно було розійтися. Що тут скажеш: музиканти – складні люди.
– Як ви ставитеся до розмов про те, що Ігор Білозір випивав?
– Це не була якась тривіальна історія – генетична спадковість чи ще щось. Це була історія його успіху, де кожен хотів бути причетним до дружби з ним. Підходили в ресторані, приходили до нас додому. До речі, саме вдома зустрічатися було безпечніше, бо в ресторанах стояли “жучки”, КДБ записувало. І починалося все не з пляшки. Говорили: “Який ти талановитий! Мрію хоча б поряд посидіти з генієм”. Часом приходили зовсім незнайомі люди. Його цілеспрямовано споювали, бо він був незручним для радянської системи.
– Як відреагували ваші батьки на те, що ви вирішили піти від Білозіра?
– Ну а як ви думаєте?
– Думаю, непросто.
– Для батьків це стало трагедією. І не лише для них, взагалі – для всіх. Але тоді такий був період, що треба було вчинити саме таким чином. Хтось один мусив відійти. І я відійшла.
– А як батьки прийняли вашого другого чоловіка, відомого музиканта Романа Недзельського?
– Як треба, так і прийняли. Я завжди живу так, як мені комфортно. Звісно, зважаючи на думку батьків, їхню позицію. Але в мене було своє життя, а в них – своє.
– Минулого року стало відомо, що ви та Роман Недзельський розлучилися. Вдалося зберегти дружні стосунки?
– Роман уникає спілкування зі мною. Але це таке, тимчасове. Думаю, все налагодиться, бо в нас діти, онуки. Вони їздять до нього в гості, мають гарні стосунки. І Роман – дуже хороша людина. Багато всього знає, вміє до ладу розказати. В нього велике коло друзів, які його люблять, шанують. Має своє комфортне середовище. У нашому середовищі теж комфортно. Як йому, так і мені. Тому я не бачу проблем, просто потрібен час.
Новина про те, що я подала на розлучення, не стала громом серед ясного неба. Насамперед для Романа, бо ми пів року обговорювали цю процедуру. Я хотіла це зробити тихо, не привертаючи зайвої уваги, але сталося так, як сталося. Ми продовжуємо тепло спілкуватися з його мамою, яка залишалася жити зі мною, коли Роман вже мешкав окремо. Зараз вона переїхала до сина. Днями святкувала день народження. Я телефонувала, гарно поговорили.
Послухайте, в нас нічого не змінилося. Просто я формалізувала наші стосунки як пари, бо ми вже не жили разом десять років. Хотіла, щоб все було чесно до мене, до нього і до нашої сім’ї. Але на родинні зв’язки це не вплинуло. Ми з Романом були разом 33 роки. Він мені друг, батько дітей. У мене в душі лише теплі спогади про нього та про наше спільне життя.
– Два роки тому в медіа розгорівся конфлікт: ви звинуватили двох співачок – Олю Полякову та Тоню Матвієнко – в тому, що вони без дозволу використовують чужі пісні. Чим все закінчилося?
– Оля Полякова вчилася в Університеті культури, коли я очолювала там кафедру. Пізніше я з нею ні разу не перетиналася. І пісню, через яку виникла суперечка, вона вже не виконує. З Тонею Матвієнко історія така. Свого часу вона почала виконувати на концертах мою композицію “Коханий”. Просто взяла – і все. Хоча ця пісня написана спеціально для мене, я її оригінальна виконавиця. І я ще жива. Однак нічого не говорила їй про це, претензію висловила тільки тоді, коли вона вирішила її додати в свій альбом. Зателефонувала мені, запитала дозволу. Я відповіла, що це порушення інтелектуальної власності і так робити не можна. Сказала, що не дозволяю брати цю композицію. І маю на це право. Є закон про захист інтелектуальної власності, його потрібно дотримуватись.
– Цікаво, а ви отримуєте винагороду, так звані роялті, за використання ваших творів у публічному просторі?
– Звичайно, отримую. У мене договір з компанією, яка слідкує за тим, щоб мої права не були порушено. Окремо також отримую кошти від своїх соціальних мереж.
– Це гроші, на які можна жити? Чи невеликий бонус?
– Це комфортні для мене гроші.
– А якби довелося розраховувати лише на пенсійні відрахування, вистачало би?
– Я не звикла озиратися на те, яка в мене пенсія. Тому що і далі творчо працюю – і це мене забезпечує.
– Слово “пенсія”, треба визнати, якось зовсім не про вас. Ви маєте дуже гарний вигляд. У чому секрет?
– За своє життя я зазнала багато втрат, однак продовжую його любити.
– Як складається ваш день, коли не треба нікуди поспішати?
– Прокидаюся і йду у двір. Далі – ранкова кава. Прогулянка (два рази або навіть три на день стараюся проходити по десять тисяч кроків). Люблю, коли навколо мене гармонія, тиша, спокій, краса природи. Для мене немає поганої пору року – однаково люблю і осінь, і зиму. Можу підійти, обійняти дерево – і довго так простояти. Або просто посидіти, спершись на нього. Обожнюю лежати на траві. У такий спосіб, розчиняючись у природі, відпочиваю.
– Ви мешкаєте в приватному будинку. Це не лише простір та свіже повітря, але багато роботи на ділянці. Хтось допомагає?
– Приходить помічниця. На городі вирощуємо все своє – цибулю, кабачки, часник, петрушку. Трошки полуниці, малини, ожини. Але я здебільшого всього цього не бачу, бо через роботу вдома практично не буваю.
– Був час, коли ви дотримувалися суворих дієт. Як зараз?
– Я взагалі дуже мало їм. Зараз – лише те, що корисне для мого організму. А якщо цього немає, не їм зовсім. Вода теж дуже смачна. Так за пів року схудла на 15 кілограмів.
– Нещодавно стало відомо, що, перебуваючи на посаді міністра культури, ви стали жертвою отруєння. Що вам допомогло піднятися на ноги?
– Я вірила в Бога, довіряла йому, і він мене зцілив. Я рік лежала у Феофанії, лікарі відверто казали, що нічого не можуть зробити. Стабілізували моє самопочуття, однак я не могла пересуватися, половина тіла залишалася паралізованою. Медики мене налаштовували, що в такому стані я маю далі продовжувати життя. Але в Бога були інші плани.
– Ви маєте вже трьох онуків. Розкажіть трошки про них.
– Вони – найрідніші, розумні, красиві. За віком – 15, 10 та півтора року. Кажуть на мене “Оксана”. Я не просила їх про це, батьки також, просто з народження так повелося.
– Бесідуючи з вами, помічаєш, що ви проста в спілкуванні. Це вам ніколи не шкодило? Наприклад, коли працювали на державній службі, де мали справу з купою протоколів.
– Я живу так, як вважаю правильним. Не звертаю увагу на те, що не варте переживань. Комусь не подобається моє життя? Уже давно на таке не реагую. На посаді міністра культури, звичайно, довелося чогось і вчитися, хоча в мене був відповідний досвід – це моя система, в якій виросла. Коли сіла в це крісло, написала собі листа: “Пам’ятай, що прийде час, коли ти звідси підеш, тому не варто прив’язуватися, вростати в посаду і робити всілякі дурниці”. І з того часу, коли я пішла, до мене немає претензій – ні з фінансових структур, ні з будь-яких інших.
– А якби запропонували повернутися (таке ж було, наприклад, у біографії Євгена Нищука) – погодилися б?
– Я би погодилася, бо знаю, що робити.
– В одному зі своїх інтерв’ю ви розповідали, що пропонували допомогу чинній владі на початку великої війни, однак в ОП не відгукнулися на пропозицію.
– Свого часу я займалася пошуком та обміном полонених. Так склалося, що започаткувала цей процес – за моєї участі було організовано першу переговорну участь. З 2014 року вдалося знайти та повернути багато людей. Працювала плідно та швидко завдяки, зокрема, політичному досвіду (Оксана Білозір – народна депутатка чотирьох скликань. – Ред.). Коли вже було підписано Мінські угоди, за цим сектором були закріплені інші люди. Проте в мене і зараз є чимало знайомих та друзів з тих часів. Поміж ними і ті, хто залишився на тимчасово окупованій території.
Коли прийшла нова влада, я мала розмову з Олексієм Даніловим, секретарем РНБО. Звернулася до нього з пропозицією про зустріч, він мене прийняв, запропонувала певний алгоритм можливої співпраці. Однак, як пізніше з’ясувалося, Офіс президента мав свої плани. Мені відмовили, сказали, що цим питанням є кому займатися. Я відійшла, не наполягала, але було шкода, бо дуже хотіла допомогти.
