Виникнення Українського козатства є однією з найзагадковіших і найважливіших сторінок історії, на котрий нема довершеної відповіді. Однак певні віхи формування цього войовничої і добре зорганізованої верстви українського суспільства все ж відомі, зазначають Патріоти України.
У радянської історіографії панувала гіпотеза, що козаки ведуть родовід від найбільш рішучих селян, які втікали від панщини на непідвладне нікому прикордоння.
Проте сучасні українські історики мають інші точки зору. Зокрема популярність набирає гіпотеза, що основою етногенезу козацтва стали представники різних тюркських племен, прозвані Чорними клобуками.
Чорні Клобуки. РеконструкціяЦі завзяті воїни-вершники, які перейшли у підданство руських князів впродовж 11-12 століть і були розселенні по річках Рось та Трубіж. Вони оберігали кордони Русі-України від кочовиків Дикого Поля та брали участь у чисельних походах проти Половців.
Логічним виглядає, що тісне співіснування нечисленних родів Чорних клобуків в середовищі Київської Русі протягом двох століть сприяло асиміляції відносно нечисленних і різноплеменних тюркських родів у “слов’янському морі”, а регулярна взаємодія з княжими дружинниками – взаємозбагаченню військовим досвідом. Богатирські застави княжих гріднів і порубіжні містечки Чорних клобуків виконували однакові функції і мали бути готовими взаємодіяти в обороні і спільних набігах на ворога.
Ба, більше у 12 столітті Чорні клобуку з молодших союзників перетворюються на повноцінну військову аристократію, і на ряду з боярами в Київській землі визначають, кого запрошувати на великокняжий стіл. Адже інкорпоровані і ослов’янені до якоїсь міри загони тюрок у той час чисельно дорівнюють чи навіть перевершують дружину удільного князівства. За онуків-правнуків Ярослава Мудрого кількість гріднів (дружинників) яких безпосередньо утримував Великий князь могла не дотягувати навіть до 1000 воїнів (мова саме про професійне військо, не плутати з ополченням, адже “мобілізовані” городяни та селяни за якістю підготовки і озброєнням поступались елітним підрозділам,- авт.)
Наразі мало відомо, як склалась доля порубіжного населення Русі у часи монгольської навали та панування Золотої Орди 1237-1362 років, скільком вдалося вціліти та продовжити свій родовід до доленосного розгрому монголо-татарів литовсько-руською армією князя Ольгерда під Синіми Водами. Однак відомо, що частина цього стану давніх українців втрималась, чи повернулась на рідне Поросся. Призвиченим виживати в умовах несподіваного ворожого нападу людям було дещо легше уникнути знищення ніж селянам та містянам у глибині країни, що раптом опинились під щоденною воєнною загрозою монголів.
А після скидання монгольського ярма з українських земель, Литовсько-Руська держава конче потребувала воїнів і населення, котрі були добре призвичаїні для битв і життя в неспокійних та неосяжних дніпровських степах від Канева до самого Чорного моря.
Як би там не було, перша згадка слова козак відома з письмових джерел 15 століття. І що то були вояки-християни тісно пов’язані з населенням українських земель на причорноморському порубіжжі Великого князівства Литовського. Також відомо, що першими лідерами, які організували ватаги цих безстрашних людей у значну військову потугу стали представники литовсько-руського нобілітету. Імена таких вельмож як Предслав Лянцкоронський чи Бернард Претвич, часто згадуються в історичних документах. Найбільш відомий з них – князь Дмитро-Байда Вишневецький, засновник першої Запорізької Січі.
Саме ці ватажки, а також представники розореної дрібної шляхти, що мандрували на Січ у пошуках воєнного щастя і здобичі у походах, вірогідно заклали не лише передові навики військового мистецтва свого часу, а й постулати лицарства в українське козацтво в його європейському зразку.
Вони служили Польсько-Литовським монархам і разом із іншими шляхтичами охороняли кордони від нападів кримських татар, турків, московитів, брали участь у закордонних походах.
Діамантом українського козацтва, його лідерським центром була Запорізька Січ, вольниця, напівнезалежна козацька республіка, котра жила своїм військовим і підприємницьким таланом, при часто-густо номінальній залежності від монаршої волі. Січ вирізнялась суворим військово-чорнечим статутом, а в листах іменувалась лицарством Війська Запорозького.
Тож, чи можемо стверджувати, що козаки Запорізької Січі були повноправним лицарським орденом? Відомий дослідник історії Півдня України Олексій Паталах вважає, що так:
«Це лицарський християнський орден. Кошовий отаман фактично як магістр ордену. Він повинен дотримуватись целібату, як і вся інша старшина. Тобто, керівництво козацтва можна порівняти з воїнами-ченьцями. На Запорозькій Січі вони чітко керували всіма іншими прошарками козацтва».
Таким чином, запорозькі козаки були не просто вільними селянами, а організованим військовим орденом, котрі ставили себе вище “гніздюків” – залежних від Війська Запорізького хутрових, сімейних козаків і, тим більше, від козаків приватних магнатських армій та війська Гетманщини часів унії з Московією. Реєстрові козаки, котрим корона Речі Посполитої забезпечувала утримання, стали основою нового нобілітету України, після того як більшість спадкової аристократії у 17 століття асимілювались з польською. У дослідників попереду ще багато роботи щодо уточнення різних аспектів козацької минувшини. Однак можна констатувати, що Українське Відродження 20 століття надихалось саме козацьким корінням нації. Як і теперішня жорстока війна зі споконвічним ворогом, котрий нас неволив і перемогав. А тепер має відповісти за всі злочини 350-річної тиранії.
Спеціально для ПУ Лесь Лісовик
