“Жінка з Греції запитала мене: “Ти впевнена, що стріляли росіяни? Ти в цьому точно впевнена?”. Я сказала, що знаю це. Я була в Маріуполі і все бачила та чула”, – пише переселенка з Маріуполя Надія Сухорукова на своїй сторінці в соцмережі “Фейсбук”, передають Патріоти України, та продовжує:
“А ще одна знайома сказала: “Я не знаю, хто винен. Але я хочу, щоб війна закінчилася і не гинули люди з того й іншого боку”.
Я задихнулася. Що означає: “не знаю хто винен?” І розповіла їй про шестирічну Лізу, яку росіяни вбили прямо в машині, тільки тому, що батьки хотіли вивезти її з Маріуполя, що вмирає.
Я розповіла про двох маленьких хлопчиків, які загинули у своїй квартирі. Одні. Без матері.
Вона залишила їх, щоб спуститися зі свого поверху до волонтерів, які привезли воду. На дві хвилини.
І за ці дві хвилини росіяни знищили її життя. І життя її дітей. І все, що було після цього – для неї стало пеклом.
Тому що маму двох хлопчиків поранило снарядом. Вона була непритомна і її змогли вивезти з Маріуполя до іншого міста, до лікарні.
Спочатку вона нічого не пам’ятала, а коли згадала, то захотіла збожеволіти. Вона зрозуміла, що її сини залишились самі. У напівмертвому місті. У порожньому під’їзді. У крижаній квартирі.
Волонтери туди якось дісталися, але замість під’їзду та квартир побачили чорну дірку.
Такі дірки росіяни залишали всюди у Маріуполі, коли стріляли у багатоповерхівки.
А потім мати хлопчиків померла. Не змогла жити. Чи не захотіла. Її смерть також лежить прокляттям на росіянах.
І знайома сказала: “Який жах!”
А потім: “Прості люди ні в чому не винні. Це воюють верхівки”
Щоб не кричати, я почала шепотіти, але мої слова виходили з горла не повністю. Вони обривалися посередині.
Було відчуття, що я німа. Або розповідаю кам’яним брилам.
Я виштовхувала слова про простих російських льотчиків, які по-звірячому бомбардували спальні райони мого міста.
Про звичайних російських хлопців – артилеристів, котрі не давали людям вийти з під’їздів, щоб приготувати їжу на багатті. Вони вбивали всіх, хто стояв на вулиці. Для них маріупольці були лише мішенями.
Я говорила про молоденьких російських танкістів, які скеровували дула танка у вікна перших поверхів наших будинків і розносили майже картонні стіни весело та із задоволенням.
Я не знаю, що сталося з людьми та зі мною. Я не можу їм пояснити. У мене не виходить. Люди не хочуть чути та дивитися.
Я показуватиму фото зруйнованого київського будинку тим, хто вважає, що винні “обидві сторони”.
Тим, хто розповідає, що рф хоче миру.
Я виштовхуватиму слова з горла і намагатимуся не плакати.
Я продовжуватиму говорити про це, навіть, якщо втрачу голос.
Тому що зло буде покарано лише тоді, коли його визнають абсолютним злом, без сумнівів та спроб виправдати тих, хто це зло приніс”.
