Молода співачка зі Львова Діана Горбяк виступає під псевдонімом Sowa. Вона брала участь у Нацвідборі на конкурс «Євробачення-2023» та відома чуттєвим дуетом з Melovin. Саме він під час повномасштабного вторгнення рф подарував Діані композицію «Ми літаємо», яка вже стала хітом.
В ексклюзивному інтервʼю «ФАКТАМ» Діана розповіла про свої страхи, небажання писати пісні та зустріч, яку не може забути.
«Ракета влучила близько до мого будинку»
— Діано, що ви відчуваєте зараз?
— На початку великої війни було легко вірити в нашу Перемогу. Проте час спливає, а війна триває. З кожним днем вона стає дедалі більш загостреною: корупційні скандали, гинуть воїни, цивільні… Навіть найоптимістичніші серця відчувають невпевненість. Втрачається розуміння того, як ми маємо будувати майбутнє. Однак навіть у цьому тумані невизначеності ми не повинні залишати надію на краще майбутнє.
— Згадуєте своє 24 лютого?
— Як і кожен українець, я прокинулась від жахливого слова «війна». Пам’ятаю, як мама увірвалась до кімнати зі словами: «Почалась війна!». Я не могла усвідомити, що це правда. Ніколи раніше моє тіло не відчувало такого напруження. Я завмерла, по тілу пройшов холод, а голова паморочилася від страху та незнання, що робити та як діяти.
Ми вирішили запропонувати допомогу всім, кого знаємо, та запросити їх до нас, до Львова. На початку повномасштабної війни наш дім прийняв близько десяти людей — це наші друзі з Києва, Харкова. Один з них розповідав, що, коли він їхав до вокзалу у Харкові на таксі, над машиною летіли ракети й він не знав, чи доїде до нас, чи виживе.
«Відчувала, ніби хтось відібрав моє життя»
— У Львові також було неспокійно.
— Так, одного ранку я прокинулась від того, що ракета влучила близько до мого будинку. Наступного дня батько вирішив, що ми з мамою маємо їхати за кордон. Пробули там десять днів. Відверто кажучи, для мене це були дуже важкі дні. Все здавалося сірим. Для мене було неважливо, що я в безпеці. Мене турбувало, що я не вдома. Було фізично й ментально важко прокидатись, усвідомлюючи, що я не знаходжусь в Україні та не можу займатись тим, що люблю. Коли я бачила в соціальних мережах, як зірки виступають на благодійних заходах, то заздрила, що хтось це робить, а я — ні. Відчувала, ніби у мене відібрали частину життя.
— Чи був у вас тоді страх?
— Памʼятаю, була мить, коли цей страх виявився більш загостреним, ніж будь-коли. Це було в той день, коли ми під’їжджали до кордону з Польщею. Я подивилася на батька, його очі були сповнені відчуттями розлуки, страху перед невідомим, непередбачуваності та болю. Я ніколи не бачила його таким. Від того моменту щось у мені ніби розірвалося — прийшло розуміння, що моє життя вже ніколи не буде таким, як було.
Ці десять днів за кордоном стали для мене нескінченними. Я не хочу згадувати цей період, бо він був сповнений морального напруження. А потім я ніби повернулася у своє тіло.
— Багато хто з музикантів не відразу знайшов у собі сили відновити творчість.
— Найбільш напруженим часом був перший тиждень великої війни. Думки не було про те, аби щось писати. Лише — як вижити, що робити далі. А через місяць я зрозуміла, що відсутність будь-якої творчості робить мене нещасною людиною. Відчуття, наче я втрачаю себе. Тому відновила заняття вокалом, а згодом почала писати пісні. Музика передавала те, на що слова були не здатні.
Одного дня я зі своїм музикантом сиділа у студії, ми ділились почуттями, спілкувались про війну, емоції. І тоді до мене прийшла фраза: «Сльози — то моя зброя». З цієї фрази почалася наша пісня. Музика стала моїм якорем, що тримав мене в ті важкі часи.
— Що тримає вас зараз?
— Сімʼя, батьки — це моє коріння та опора. Наші література, музика, мистецтво — це наче скарбниця знань. Хоча український шоубізнес може бути вимогливим і складним, я вірю, що тут є можливості для розвитку. І хочу бути його частиною.
«Єдине місце, щоб сховатися, — ванна кімната»
— Багато хто каже, що вже звик до повітряних тривог.
— Спочатку моя реакція на тривогу супроводжувалася скороченням мʼязів від хвилювання, морозом по тілу. Саме страх непередбачуваності викликав таку реакцію. Зараз на тривоги у мене немає сильної реакції, але звичка моніторити, куди летить ракета, залишається. Поряд з нашим будинком відсутні укриття, паркінг та підвали. Єдине місце для того, щоб сховатися, — ванна кімната або куточок на першому поверсі під сходами. Коли спрацьовує повітряна тривога, ми саме туди й ховаємось. Раніше там навіть стелили матрац та спали.
— Що змінила велика війна у вашому житті?
— Я зрозуміла, яке щастя — мати поряд рідних, бачити своїх батьків, жити у своєму власному будинку. Здавалося, звичні речі набули набагато більшої цінності. Розмови на кухні за горнятком чаю по вечорах з мамою стали ще вагомішими.
Війна додала в моє життя переоцінку того, що мене оточує. Стало очевидним, як важливо зберігати мову, історію та культуру. Памʼятаю, на початку війни, на одному з заходів я зустріла маленького хлопчика, який міцно тримав у руках іграшку. «Хто це у тебе в руках?» — запитала я. Він відповів з радістю: «Мій ангел-охоронець». І в цей момент в його очах були віра та любов, попри все, що він пережив через цю прокляту війну. Ця зустріч стала одним із поштовхів для занять благодійністю.
— За чим зараз найбільше сумуєте з минулого життя?
— За відчуттям безпеки. Це та невидима нитка, яка об’єднує українців. Безпека — основа для нашого емоційного та фізичного стану. Але наші реалії інші, на жаль.
— Кажуть, хоч би там що, треба уявляти собі день нашої Перемоги.
— Коли він настане, мрію провести сольний концерт у Херсоні. Я написала пісню, присвячену цьому місту, яке є таким близьким для мене, — «Дім». Це місто — рідне для мого батька. Я їздила до Херсона в дитинстві кожного літа, щоб купатися та їсти херсонські кавуни. Після нашої Перемоги відбудеться сильна переоцінка життя у багатьох українців. Звісно, будуть сльози радості та сльози смутку. Багато людей, на жаль, не дочекаються цього дня, й від цього розривається серце…
