Ведуча «Фактів» (ICTV) та національного марафону «Єдині новини» Оксана Гутцайт каже, що адекватна людина не може звикнути до війни. Як і не зможе ніколи пробачити скаженим сусідам, які напали на Україну. Перші місяці повномасштабного вторгнення Гутцайт разом з двома дітьми провела за кордоном. Проте невдовзі повернулася в Україну, розуміючи, що не хоче ламати своє життя.
В ексклюзивному інтервʼю «ФАКТАМ» Оксана Гутцайт розповіла про свої страхи, батьків, які залишилися у Харкові, та випробування власної сили волі.
«Ми стали набагато спокійнішими»
— Оксано, який зараз маєте настрій, коли велика війна триває вже майже два роки?
— Я, як і раніше, позитивно налаштована. Бо я та людина, яка завжди вірить в перемогу добра над злом. Так не завжди буває у реальному житті, але я все одно вірю. Звісно, мені страшно, коли над головою летять ракети. Але ракета пролітає, я встаю, дякую ЗСУ та Богу та йду далі у справах. Віра в Перемогу й те, шо все буде добре, за два роки нікуди не зникла.
— Прийшло звикання до війни?
— У мене такого немає. Мені здається, що адекватна людина не може до цього звикнути. Ми просто живемо, робимо свої справи, плануємо життя, розуміючи, що навкруги війна. Наприклад, я виїжджаю на роботу не за годину, як раніше, а за півтори години, закладаючи час на можливу тривогу.
— Як ви пережили масштабні новорічні обстріли столиці?
— Ми живемо у приватному будинку, далеко від метро. У нас немає укриття й кімнат без вікон. Під час обстрілів просто спускаємось на перший поверх, ховаємося під сходами. Скажу чесно, ті два рази мені було дуже страшно. Я плакала. Особливо, коли ракети все летіли та летіли без перерви. Але поплакала-поплакала і «знов фіалка розцвіла» (сміється. — Авт.). Тоді з Харкова як раз приїхали батьки, треба було їх зустрічати, закінчилася тривога, та я зайнялася своїми справами.
— Як діти реагують на життя у війні?
— Сину тринадцять років, і він доволі стійко тримається. Правда, коли останні рази сильно бабахало, він сам побіг до низу. Донька, яка вчиться за кордоном, якраз на Новий рік приїжджала на два тижні додому. Але вона, як і син, впевнена, що все буде добре. Мені здається, що з усієї родини у мене найбільший страх.
— Чоловік теж тримається?
— Гадаю, Вадиму (Вадим Гутцайт — президент національного Олімпійського комітету України. — Авт.) також страшно. Але… він просто перевертається на інший бік і далі спить. Памʼятаю, коли почалося повномасштабне вторгнення, у Гостомелі лунали вибухи, я розбудила чоловіка: «Вадік, почалося, війна!» А він мені: «Що ми зараз можемо зробити? Давай вже дочекаємось ранку й будемо вирішувати». Я запитую: «Так, а що мені робити?!» Він так спокійно: «Лягай спати». Гадаю, що у нього це була така захисна реакція. Бо насправді він швидко прокинувся та вже о шостій ранку був на роботі.
— А ви пішли досипати?!
— Авжеж, ні! Я спустилась донизу. Вирішила налити собі кави, але руки страшенно трусилися. Мені здається, що зараз ми стали набагато спокійніші, ніж тоді, 24-го лютого, коли було зовсім незрозуміло, що робити, куди бігти…
«Це просто фільми про Апокаліпсис»
— Відомо, що ваші батьки у перші місяці великої війни знаходились у Харкові.
— Так, вони там були достатньо довго. Але переїхали на дачу — вона з протилежного боку тому, звідки йшли орки. І все одно недалеко від них падали касетні снаряди. Потім мені вдалося їх забрати з Харкова. Майже рік вони не були вдома, а, повернувшись, сказали, що вже нікуди не поїдуть. Тепер батьки живуть удома, на Салтівці, а найстрашніший район зараз — центр міста.
— Ви були останнім часом у Харкові?
— Так, влітку разом з донькою. Але ми були на дачі — там доволі спокійно. Шоком було те, що ми побачили у середмісті Харкова — воно дуже розбите. Розвалені красиві історичні будинки. Жах! Це все нагадувало фільми про Другу світову війну. Ми були на південній Салтівці — це просто фільми про Апокаліпсис: стоять 16-поверхові розвалені будинки, порожні вікна, вибите скло. Але люди повертаються, діти грають на вулицях, спортивні секції працюють. Багато з тих, хто поїхав за кордон, повернулись — до своїх рідних, чоловіків, друзів, роботи. Не всі можуть прижитися на чужині. Я називаю це — повернутися до свого життя, а не ламати його через якихось орків.
— Ви також це пройшли, знаходячись з дітьми за кордоном.
— Так, тоді я точно усвідомила, що це не моє життя.
«Я прибрала з раціону хліб, солодке, мучне, молочку, алкоголь»
— Як вважаєте, як нам далі жити з таким скаженим сусідом?
— Мені здається, ми ніколи не пробачимо росіянам. Але колись наші діди вважали, що ніколи не пробачать німцям, а зараз Німеччина — країна, яка нам допомагає. Минає час — і він багато що змінює. Приходить інше покоління, якому це вже не так болить. Але це точно не буде покоління наших дітей.
— Що стало для вас порятунком у ці два роки великої війни?
— Робота для мене — це віддушина. Коли я приїжджаю на канал і навіть починається тривога чи обстріли, мені не так страшно, як вдома. До того ж я розумію, що не можу боятися, бо мені треба працювати, виходити в етер. Навіть з укриття. І це дуже стимулює.
— Знаю, що ви взяли участь у спеціальному марафоні.
— Так, я пішла на марафон, де за десять днів позбуваються шкідливих звичок. Моя — це кава з молоком (кажуть, молоко після 25 років вже не можна пити). На ці дні я прибрала з раціону багато чого: хліб, солодке, мучне, молочку, алкоголь. Тільки тренування, контрастні обливання та корисна їжа. Але, зізнаюсь, з нетерпінням чекала одинадцятого дня, щоб випити кави (сміється. – Авт.).
— Зараз ми й так позбавлені багатьох приємних речей з минулого життя.
— Тому треба собі давати «слабину». Буває, коли відчуваю, що на грані зриву, дозволяю собі зʼїсти якусь смакоту. І нічого поганого в цьому немає. Для душі у мене ще є біг. Коли емоційно добре, погано — завжди займаюсь бігом. Навіть довгі тексти я можу вчити, тільки на пробіжці. І ще є мої подруги, чотири години з ними — як ковток пілюлі.
— Вже знаєте, що зробите першим, коли настане Перемога?
— Поїду до своєї квартири на Салтівці, бо там не була від початку великої війни. Потім разом з чоловіком і дітьми поїду за кордон. Щоб все забути, спокійно спати, дивитись на блакитне небо й не боятися у ньому літаків.
