Я підмітала подвір’я, як біля воріт зупинилася автівка, а з неї вийшла дочка, зять і двійко моїх вже дорослих онуків. Я не бачила ніби й рідних мені людей десять років.
– Як тільки дізналися де я живу, – подумала я про себе.
– Дай Боже здоров’ячка, мамо! Хватить вже ображатися. Ми ж не чужі один одному. Ось, глянь, Остап копія ти, а Назарко чистий батько. Хіба ж ні?
В одну мить мені хотілося їх всіх обійняти, але почуття, які я пережила з ними раніше, спливли на поверхню.
– Вас сюди ніхто не запрошував. Їдьте звідки приїхали.
– Мамо, ти чого? Де можна сумки занести. У дітей канікули, а в нас з Захаром відпустка. У вас тут так гарно, що й моря не потрібно. А можна нам кімнату, з видом на озеро і ось цей лісок?
– Валентино, я ж не жартую. Чи ти мене не чуєш. Забирайтеся всі з моєї території і негайно, а то поліцію викличу.
Десять років я не бачила своїх рідних і ще б десять не бачити. Так, онуків мені шкода, вони не винні. Але дочці її вчинку я ніколи не пробачу.
Валю з одинадцяти років я виховувала одна, і, як показує практика, не дуже добре.
Валя росла бунтаркою, я ледь справилась з її підлітковим віком, ще й розлучення з чоловіком було важке.
Я ж думала, переросте, але ні.
Характер в неї як був скверний, таким і залишився, навіть гірший став.
В нашу двокімнатну квартиру вона привела свого Захара.
Зі мною в моїй же хаті ніхто не рахувався. Мали мене за ніщо. Це я вже зараз розумію, що і дочка і зять так намагалися мене виперти, щоб їм місця більше було.
Народився в них син, Остапом назвали, а через півтора року Валя під серцем носила і другу дитину.
В цей час вони і надумали робити з моєї кімнати дитячу.
Моє ж ліжко вони викинули, бо воно було старе. В коридорі вони поставили розкладне крісло, яке складалось і розкладалось для сну.
Я ж думала, це на якийсь час, що мене поселять, ну принаймні з дітьми. Але ні. Я так і “жила” на коридорі. Мовчу вже про окреме харчування і полицю в холодильнику.
Одного дня мені подзвонила двоюрідна сестра, що живе на Черкащині. Я ніколи не жалілася ні на дочку, ні на життя. А того дня мене прорвало.
Закінчилось все тим, що сестра сказала взяти документи, найнеобхідніші речі і їхати до неї.
В Люби я прожила п’ять років. Вона та людина, якій я всім завдячую, а особливо зустріччю з Петра.
Він сусід Люби і удівець. В них з дружиною є дочка, але живе вона з сім’єю в Америці.
В Петра свій двоповерховий будинок, який він сам і будував.
Ось тут я і господарюю, хоч іноді і згадую своє життя “до”.
Я ніколи не була така щаслива, як зараз. Але про моє щастя якимось дивом дізналася дочка і зі всіма приїхала ніби як відпочити.
В нас справді дуже гарна природа і будинок. Але я не готова її і на поріг пускати. Я подарувала їй квартиру. Хватить з неї.
Просто, від цієї людини не знати що чекати. Вона може з легкістю і на будинок полакумитися.
Поїхали вони ні з чим і я надіюся, що більше їх не побачу. Хоча, онуків жаль. Остап справді на мене схожий…
Повне або часткове копіювання категорично заборонене!
Джерело: merezha.co
Бачити наші новини вище у Google
