- Надзвичайно гарно малював і активно займався спортом
- Випадкова розмова та приклад дідуся: як Олександр Мигуля став пілотом
- У небі знаходив драйв та адреналін
- Випадково почула, як люди говорили, що син – “Привид Києва”
- “Той день як марення”: звістка про загибель
- На похороні дізналася, що сина вистежували
- Про останній політ і дві найбільші мрії сина
- Любив сестру особливо ніжною любов’ю
- Кохання Олександра: як Валентина підтримує дівчину сина
- Життя після втрати: де шукати сили
“Для кожної мами її дитина – найбільша радість, втіха і надія”, – крізь сльози промовляє Валентина, мама військового пілота, одного з найбільш результативних бомбардувальників Повітряних сил, легендарного “Привида Києва” Олександра Мигулі.
Її найбільшу радість і втіху забрала російська ракета 12 серпня 2024 року в небі над Донеччиною. Відтоді пані Валентина веде свою боротьбу: за гідну пам’ять про сина, за можливість жити навіть після такого горя і в цьому коловороті болю знаходить сили, щоб підтримати інших.
У рамках проєкту “Життя після втрати” вона розповіла 24 Каналу про службу сина в легендарній 40 бригаді тактичної авіації, про його дві найбільші мрії й те, як він підтримує її навіть після смерті.
Надзвичайно гарно малював і активно займався спортом
Відважний льотчик народився на Чернігівщині у звичайній, роботящій сім’ї. Від батька перейняв хист до точних наук, шахів і спорту. Від мами – любов до книг. Умів дуже гарно малювати, креслити, ручкою створював справжні шедеври, а з 2 класу почав активно займатися спортом.
Тренер, який викладав у нашому містечку боротьбу, дружив з моїм чоловіком і вони обоє цікавились спортом. Він порадив, щоб ми віддали Сашка на панкратіон. Йому там дуже сподобалося. Він міг не піти на урок, але тренування ніколи не пропускав,
– розповіла Валентина Мигуля.
Ще в дитинстві, коли син складав з конструктора Lego літаки, у мами промайнула думка, що він може стати військовим. Але тоді про це швидко забули. Серйозно до такої ідеї повернулися, коли хлопець підріс. Йому запропонували вступити у Чернігівський військовий ліцей.
Олександр Мигуля з мамою / Фото надане 24 Каналу
“Я виховувала його одна, з чоловіком ми розлучилися, і я дуже хвилювалася, щоб все зробити правильно, виховати сина доброю, сміливою і дисциплінованою людиною. Тож запропонувала Саші вступити в ліцей і він одразу погодився”, – додала жінка.
Випадкова розмова та приклад дідуся: як Олександр Мигуля став пілотом
Навчання у ліцеї подобалося молодому юнаку. Він швидко звик, продовжував займатися спортом, їздив на змагання, здобував медалі. Коли постало питання, куди поступати далі – сумнівів не було. Олександр бачив себе тільки військовим льотчиком.
Ще коли Саша вчився у ліцеї, то їх повезли на змагання з панкратіону до Харківського університету. На перерві він почув, як двоє курсантів обговорювали польоти. Розмова його зачарувала. Він стояв і не міг відірватися. Тоді вирішив, що також стане пілотом,
– пригадала жінка.
Мабуть, передалося й те, що її батько – дідусь Олександра – служив у Повітряних військах радянської армії. Він був звичайним солдатом, але часто розповідав, що мріяв хоча б підійти до літака, зблизька його роздивитися. Олександр не застав дідуся, бо той помер дуже рано, але чув про нього розповіді. Випадок у ліцеї, напевно, доповнив загальну картину.
Валентина пригадує, що дуже раділа, коли син почав навчатися у Харкові. Вона підтримувала його та неймовірно пишалася.
“Ми прості люди, зі звичайної сім’ї, але наша дитина своїми силами змогла поступити в такий престижний заклад. Є наше фото з того дня. Ми тоді святкували, ходили в парк їсти морозиво. І на цьому фото в мене такі щасливі очі, вони просто горіли, світилися щастям…”, – додала жінка.
Олександр Мигуля після вступу у виш / Фото надане 24 Каналу
У небі знаходив драйв та адреналін
Навчання у військовому виші було непростим, вимогливі викладачі. Досить важко Олександру давалася математика, але він розумів, що мусить її вивчити, адже для пілота це важливо. У день іспиту більшість курсантів раділи, що склали на задовільну оцінку, але не Сашко.
Він сказав викладачеві, що знає більше, ніж на трійку, бо все старанно вчив. Далі почалося двогодинне опитування зі всіх тем. Вражений наполегливістю та знаннями хлопця викладач сказав, що почав його поважати й поставив вищий бал.
Пригадую, коли їх відбирали на пілотів винищувачів, то на тренажерах багатьом курсантам ставало погано. Коли вийшов син, то сказав, що йому хочеться ще. Це було його, там він відчував драйв, адреналін – все це отримував у повітрі, а в житті навпаки – став дуже спокійним,
– зауважила пані Валентина.
Після закінчення навчання, у званні лейтенанта, Олександр Мигуля потрапив до 40 бригади тактичної авіації. Ще через рік став старшим лейтенантом, далі – капітаном. Але, на жаль, майором вже став посмертно.
Випадково почула, як люди говорили, що син – “Привид Києва”
Про війну і свою службу Олександр майже нічого не розповідав. Мама не запитувала, бо розуміла, що робота військових льотчиків завжди є таємницею. У перші дні війни син сам вийшов на зв’язок і запитав, як вона.
Тоді вся Україна обговорювала відважних пілотів, які відчайдушно збивали російські літаки й ракети у небі над столицею. Цей збірний образ згодом назвали “привидом Києва”. Валентина Мигуля почула про це значно пізніше, адже на початку війни думала лише про одне – щоб син вижив, щоб повернуся додому.
Я не хотіла зайвий раз його тривожити. Сама розуміла – все дуже серйозно і дуже важко. Але якось почула, що люди в нашому містечку говорили, що мій син – “привид Києва”. Я навіть не знала, що це таке. А тоді Сашка відпустили на 2 дні додому і я запитала його. Син тільки усміхнувся і сказав, що це не лише він,
– розповіла жінка.
Про героїчну службу сина, величезну кількість знищених цілей, залучення до роботи із західним озброєнням, врятовані тисячі мирних життів – Валентина Мигуля дізналася вже після його загибелі. Вона лише чекала, що Олександр мав приїхати у коротку відпустку, отримати звання майора, а тоді вирушити за кордон, щоб вчитися літати на F-16. Всі документи вже були готові, але, на жаль, за штурвал американського винищувача він так і не сів.
Пілот під час служби / Фото надані 24 Каналу
“Я розумію, що на службі були різні ситуації, але він ніколи не скаржився. Тільки по очах я могла побачити, як йому важко, інколи здавалося, що там сльози, але коли я питала – Сашко одразу відповідав, що все добре. Таким він був, не хотів мене хвилювати”, – додала пані Валентина.
“Той день як марення”: звістка про загибель
Валентина переписувалася з Олександром напередодні загибелі. Це була звичайна розмова на побутові теми. Син допомагав мамі, тож говорили про заміну огорожі, фінанси.
Наступного дня я прокинулася з важкими думками, не розуміла, чому так почуваюся, але пішла на роботу, там відволіклася від усього. Повернулася додому в гарному настрої, думала, що приготувати їсти. Але коли глянула у вікно – побачила, що в мене на подвір’ї дуже багато військових,
– поділилася Валентина.
Спершу подумала, що вони розносять повістки, але чомусь помилилися адресою. Далі жінка згадала, що чекала інформації про колишнього чоловіка, який зник безвісти. Хоч їхні дороги розійшлися, але вони підтримували хороші стосунки, вона вдячна йому за двох дітей, чекала з фронту.
“Але коли мені сказали про сина – я не повірила… Це дуже важко згадувати. Той день, як в тумані. Він як сон, як марення…”, – сказала жінка.
Олександр Мигуля / Фото надане 24 Каналу
На похороні дізналася, що сина вистежували
Олександр востаннє приїжджав додому за місяць до загибелі. Тоді ніяких поганих думок не було, мама раділа, що син поруч, вірила, що все буде добре й Бог його оберігає.
Але в ту ніч, коли Олександр ночував вдома, пані Валентина прокинулася від дивних звуків. Здавалося, ніби дрон сідає просто на дах їхнього будинку, він летів дуже низько.
Син теж зірвався з ліжка, було видно, що він переживає, але мені нічого не сказав. А на другий день просто зібрався і поїхав. Про те, що його та їхню ескадрилью вистежували, мені розповіли вже на похороні сина його побратими. Напевно, цей дрон був не просто так,
– зауважила жінка.
Коли син востаннє їхав з дому, вона його благословила. Вірила, що материнські молитви бережуть дитину, тому відганяла будь-які погані думки.
Про останній політ і дві найбільші мрії сина
Озираючись назад, пані Валентина каже, що якби знала, чим все закінчиться – ніколи б не пустила сина у військо. Ніякі медалі, ордени, звання не замінять матері її дитину.
Але найбільше болить те, що мрії Олександра уже не здійсняться, а разом з ними і її власні. Адже вона понад усе хотіла, щоб діти створили сім’ї, приїжджали до неї з внуками, а подвір’я наповнювалось дитячим сміхом.
Найбільша мрія мого сина – це сім’я і діти, а друга – військова кар’єра. Він мріяв літати, казав, що без неба не може, що це справа всього його життя. Але все-таки найбільше хотів дітей, дуже їх любив, просто обожнював,
– пригадала мама пілота.
Уже після загибелі їй розповіли деякі деталі останнього польоту сина. Відомо, що Олександр виконав завдання, але у нього ще залишалося озброєння. Він вирішив його використати, зробити ще більше. У той момент у літак влучили ракети.
“Можливо, через те, що я постійно про нього думаю, мені часом здається, що він мені каже: “Мамо, досить плакати!”. Може це я із собою говорю, але здається, що це він. Дуже хочеться, щоб він мені приснився, щоб хоч у сні його обійняти”, – поділилася пані Валентина.
Любив сестру особливо ніжною любов’ю
Шлях до прийняття втрати для Валентини Мигулі почався 12 серпня 2024 року. Але тільки зараз, майже через рік, жінка каже, що нарешті усвідомлює те, що сталося. Саме тепер прийшло розуміння, що все це правда й син більше не повернеться.
У найстрашніші дні матір нашого Героя підтримали дуже багато людей. Її огорнули любов’ю рідні, друзі, колеги, сусіди. За це вона їм неймовірно вдячна. Втім розуміє, що у кожного є свої сім’ї, робота, проблеми.
Душею я відчуваю, що вони далі поруч зі мною, але тепер, коли залишаюся на самоті зі своїми думками, – мені найважче. Я не хочу нікого турбувати своїм болем, нічого не кажу доньці, бо хочу, щоб її життя налагодилося. Вона молода, їй потрібно жити,
– наголосила пані Валентина.
Молодша сестра Олександра дуже ним пишалася, а він любив її особливо ніжною любов’ю. І після смерті брата їй надзвичайно важко.
Кохання Олександра: як Валентина підтримує дівчину сина
Важко переживає горе й кохана дівчина пілота. З нею Олександр планував створити сім’ю.
Вона дуже горює, страждає, а я втішаю, кажу, що час загоїть рани. Їй тільки 24. Це час одружуватися, народжувати дітей, жити. Мені б дуже хотілося, щоб ця дівчина була моєю невісткою, але не так сталося… Сподіваюся, вона ще зустріне кохання, бо я дуже хочу, щоб вона була щасливою,
– сказала пані Валентина.
Пілот з коханою дівчиною / Фото надані 24 Каналу
Життя після втрати: де шукати сили
У перші дні після трагедії було абсолютне неприйняття, нерозуміння, що робити далі. Але жінка змушувала себе кудись йти, спілкуватися з людьми. Саме це допомогло їй врятуватися. Так не залишалося часу на важкі думки.
Людям, які переживають втрату, пані Валентина радить ніколи не залишатися на самоті, бо самотність – це найбільший ворог. Він підкрадається і непомітно, день за днем нас вбиває.
Зараз я ходжу на роботу, щоб бути серед людей, так морально легше. Я розумію, що кожен реагує на горе по-різному, але якщо закритися в собі, перестати спілкуватися з людьми – буде ще гірше, біль буде тільки сильнішим,
– наголосила жінка.
Військовий пілот загинув 12 серпня 2024 року / Фото надане 24 Каналу
Також її підтримують зустрічі із сім’ями військових, які втратили рідних. Зараз для них організовують багато заходів, подій, щоб вони могли хоч трішки забутись, поспілкуватися, адже біль – один на всіх.
А ще жінка чекає на присвоєння її сину звання Героя України. Про це клопотали його побратими, командування бригади, необхідні 25 тисяч підписів уже зібрали, тож зараз рішення за президентом.
“Я вірю в Бога, постійно молилася за сина й навіть зараз – моя втіха у церкві. Напевно, мої молитви були погані. Можливо, сина попереду чекало щось гірше. Я не знаю… Є дуже багато питань, на які я досі шукаю відповіді”, – поділилася жінка.
В одному зі своїх перших інтерв’ю 22-річний Олександр Мигуля казав, що справжній пілот має бути розумним і сміливим. Своїм коротким, але яскравим життям він не раз довів, що був саме таким – дуже розумним і неймовірно сміливим.
Мабуть, сьогодні ніхто не скаже, чи зможе його мама знайти відповіді на свої болючі запитання. Але ми точно знаємо, що життя та подвиг її сина – красномовніші, ніж будь-які слова.
