27-ма Печерська бригада входить у склад Північного оперативно-територіального об’єднання Національної гвардії України. Бригада сформована на базі 48-го полку внутрішніх військ МВС, який з 2014 року виконував в тому числі й бойові завдання в найгарячіших точках Донбасу. З перших хвилин повномасштабного вторгнення почався новий етап в історії цього підрозділу. Це й активна участь в обороні столиці та її околиць, і охорона особливо важливих державних об’єктів, і чергування на блокпостах, і полювання на російські ракети й «шахеди», і знищення ворожої техніки та живої сили ударними дронами, і бої з окупантами на сході України.
Про ситуацію на передовій, про буденний героїзм наших захисників, про стан російської армії та інше «ФАКТИ» поговорили з командиром бригади, полковником Нацгвардії Володимиром Вуткі.
— Володимире, головна тема, яка хвилює сьогодні всіх, це ситуація на фронті. Вона дуже хитка й важка. Який зараз настрій у хлопців?
— Не буду заспокоювати ваших читачів. Але давайте не будемо піддаватися паніці й казати, що все погано. Противник після нашого відходу з Авдіївки намагається наступати на кількох напрямках, які він визначив для себе важливими. Однак не можу сказати, що це наступальні операції, бо для них необхідні великі сили, засоби й залучення.
Ситуація наразі напружена, але контрольована. Вона точно не катастрофічна. Сьогодні головне завдання Збройних Сил, Національної гвардії, Державної прикордонної служби — всього силового блоку, який виконує задачі як безпосередньо на лінії зіткнення, так і в тилових районах, — витримати натиск противника, накопичити резерви, якісно їх підготувати й ввести в дію для того, щоб проводити власні наступальні операції.
Хочу окремо зупинитися на підготовці. У мене є побратим по минулому місцю служби. Він командир батальйону 4-ї бригади оперативного призначення імені Героя України сержанта Сергія Михальчука, яка відома як бригада швидкого реагування «Рубіж». Його позивний «Лисий». Людина дуже достойна, на яку необхідно рівнятися. Справжній товариш, з яким не страшно піти в розвідку, як то кажуть, він не раз сам вів в бій особовий склад.
Нещодавно він сказав дуже слушну думку: що війна перейшла в стадію протистояння наших і російських навчальних центрів, які іноді знаходяться один від одного на відстані в десятки тисяч кілометрів. Що саме від їхньої роботи залежить в першу чергу успіх підрозділів. От наскільки якісно вони підготують людей для ведення тих чи інших дій, так і буде.
— Цитую офіційну інформацію: «На рахунку вогневих груп 27-ї Печерської бригади дві збиті ворожі ракети та безпілотники, ураженні за допомогою стрілецької зброї». Коли і як вдалося збити ракети?
— Першу крилату ракету ще у грудні 2022 року збив один з підрозділів, який виконує задачу по прикриттю повітряного простору Київщини й нашої столиці. А другу — в січні цього року. Це зробили з кулемета звичайні мобілізовані хлопці, яких ми бачимо кожен день на вулиці.
— Просто супер! У них мають бути й підготовка, і досвід, і везіння, і азарт, якщо хочете. Однак в соцмережах ходять чутки, що скоро не буде чим збивати ракети та безпілотники. Це правда?
— Можу з впевненістю сказати, що і сили, і засоби у нас для цього є. Не знаю, звідки у людей панічні настрої. Треба читати надійні джерела і вміти аналізувати інформацію.
— Кияни після кожної атаки щиро дякують ППО за новий ранок.
— Однак не будемо накладати це кліше тільки на фахівців протиповітряної оборони. Це можна зараз сказати про представників будь-яких видів військ. Ми всі дуже любимо Батьківщину, свої сім’ї, які захищаємо, тому ми готові на жертовність. А там вже додається, як ви сказали, і азарт полювання на засоби повітряного нападу підлого противника, який намагається нищити мирних громадян, інфраструктуру й взагалі нашу країну.
— Ви бачите російську армію вже десять років. Після провалу бліцкригу під назвою «Київ за три дні» вони показали, що вміють навчатися й робити висновки. Який сьогодні стан ворожих збройних сил?
— Це дуже об’ємне питання. Якщо детально, розмова не на одну годину. А якщо тезисно, є кілька сегментів, де, як би гірко не було визнавати, у них є перевага. Їхня сильна сторона в першу чергу це повітряний компонент. Але й ми задніх не пасемо. Наприклад, тільки за десять діб лютого ЗСУ збили тринадцять ворожих літаків.
Однак при цьому можу сказати, що у них дуже погано з морально-психологічною складовою. Їх бойовий дух знаходиться на досить низькому рівні.
— Це зрозуміло. Бачать же, скільки тіл відправляють додому в чорних мішках або скільки отримують важкі травми. І все одно пруться сюди.
— Основна маса — тільки через гроші. Їхня головна мотивація — матеріальна. Пам’ятаєте, як нас вразило, що росіяни перший раз в житті побачили пральні машини, коли захопили Ірпінь, Бучу, Гостомель? Загальний портрет ворога можна описати двома словами — вони огидні й жалюгідні.
Знаєте, я з дитинства займався різними видами єдиноборств і боксом. Це дуже благородний вид спорту. Так от, перше, чому починають навчати в боксі, це повазі до свого суперника. Вся класика боксу полягає в тому, що вона в тебе має бути.
У нас, починаючи з весни 2014 року, жодної поваги до ворога немає. Росіяни завжди діють не по законах ведення війни — як писаним, так і неписаним.
— Однак їхні офіцери не можуть не розуміти, що вони загарбники й окупанти.
— Там немає абсолютно, повірте мені, ніякої офіцерської честі. Весь світ побачив, що росіяни накоїли, коли ми звільнили деякі наші міста та села. Ви ж розумієте, що солдати роблять таке або за наказом, або під замовчування, або під патронатом офіцерів. Командир, який себе поважає, який розуміє правила і звичаї введення війни, ніколи б не дозволив своїм підлеглим робити такі речі, які вони робили й роблять на нашій території. Тому абсолютно не треба казати про цих тварюк, навіть не перепрошую за цей термін, що в них є якась офіцерська честь. Наш ворог — це знеособлений диявол.
— Ще один напрямок вашої діяльності — боротьба з диверсійно-розвідувальними групами. Останнім часом таке нагнітання йде на цю тему, багато чуток про їхню активізацію.
— Боротьба з ДРГ — це задача не лише нашої бригади. Цю роботу постійно проводять всі підрозділи Національної гвардії в поєднанні з СБУ.
Щодо активізації диверсантів, цей варіант не виключений. Можливо, навіть висока ймовірність, тому що противник готує резерви для залучення не тільки в зоні ведення бойових дій, від східного Куп’янського напрямку до південного, а й на будь-якому іншому. І на Сумщині, і на Київщині.
Однак сказати про те, що ворог сьогодні-завтра або через два-три тижні, як дехто казав, буде стояти у нас під воротами, — ні. Зараз ми набагато краще підготовлені, ніж у 2022 році. Щодо оборони нашої столиці, такого варіанту, як був, вже не станеться.
Ви ж повинні розуміти, що ті дуже якісно підготовлені військові частини противника, які здійснювали наступальні й повітряно-десантні дії, наприклад, на аеродромі Гостомеля, або втратили за цей час свою боєздатність, або, що ще краще, їх вже немає. Ви ж читаєте щоденну статистику від Генерального штабу? На сьогодні утилізовано понад 440 тисяч росіян.
А щоб підготувати резерви для наступу, наприклад, на укріплену оборону Київщини, треба витратити дуже багато часу. Скажу навіть більше. За ці два роки великої війни росіяни втратили дуже багато офіцерських кадрів. Молодший офіцерський склад треба готувати мінімум чотири-п’ять років в училищах і інститутах. Старший — взагалі з десяток років. До того ж вони втратили багато техніки.
— Розкажіть коротко про себе. Скільки вам років, звідки ви, чому обрали саме таку професію?
— Мені 35 років, родом зі славетного міста-героя Харкова. Батьки й зараз там мешкають. Я з сім’ї робітників, матір за фахом інженер-хімік, батько дуже довгий час працював водієм, потім у нього був приватний бізнес. Тепер вони на пенсії.
Обрав професію ще коли був підлітком.
— Батьки не заперечували?
— Мене відмовляли всі. Лише одна людина підтримала мене в цих зусиллях і підтримує по теперішній час. Це мій батько. Наразі ще й мій старший брат служить у Збройних Силах України.
У 2004-му, мені тоді було 15 років, вступив до Харківського військового ліцею, у 2006-му — в Академію внутрішніх військ. За розподілом направили в Миколаїв, потім служив в Кривому Розі й в Донецьку — якраз коли там починалися всі ті події. Вважаю, що попри молодий вік маю багатий досвід.
— Тобто ви особисто бачили проросійські мітинги й захвати адмінбудівель в Донецьку?
— Так. У 2013 році розпочав службу в окремому загоні спеціального призначення внутрішніх військах, який на той час дислокувався у Донецьку. Ті події не тільки бачив, а й брав безпосередню участь в охороні, а потім, вже коли загострилася обстановка, в обороні Донецької обласної державної адміністрації та обласної прокуратури, яку захопили 1 травня 2014 року. За кілька днів до цього ми неодноразово роззброювали сепаратистів, в тому числі тих, які потім були ідентифіковані як громадяни російської федерації.
На жаль, поки не про всі деталі того періоду можу розповідати. Однак скажу одне: хоча там дійсно було дуже багато проросійськи налаштованих мешканців, але Донецьк чинив опір. І багато людей, які залишилися там, чекають нашого повернення.
— Коли ви зрозуміли, що характер подій вже зовсім інший, що це ніякі не «ополченці», а перевдягнуті в цивільне російські військові, що все вже по-дорослому, що починається катастрофа?
— Чітко пам’ятаю той день. Це сталося 12 квітня, коли захопили Слов’янський міський відділ міліції. Зрозумів, що момент вже незворотний, що на нашу землю прийшли загарбники, що війни, на жаль, вже не минути. А через два дні офіційно почалася Антитерористична операція.
Я вам скажу, що на той час в Донецькому регіоні працювало доволі багато патріотично налаштованих міліціонерів. Вони й досі продовжують служити. Особисто знаю тих, хто з радістю повернеться додому після звільнення Донбасу. Один із яскравих прикладів тих, хто не зрадив країну, — Андрій Крищенко, тоді начальник Горлівського міського відділу міліції, надалі начальник поліції Києва й заступник голови КМДА. Після повномасштабного вторгнення він пішов добровольцем на фронт. Я з ним познайомився кілька років тому.
— Кожний, хто хоча б раз побував на передовій, знає, що будь-яка поїздка на фронт може стати квитком в один кінець.
— Таких моментів було кілька. І під час АТО, і у 2022 році, і зараз, на жаль. Щодо страху, скажу, це абсолютно нормальна реакція організму. Не бояться, знаєте, лише мертві, дурні й мертві дурні. Боятися не соромно. Питання тільки в тому, як людина цим страхом керує. Якщо його направляти в потрібне річище, то інколи він буде навіть в пригоді.
Нинішній етап цієї десятирічної війни відрізняється, в першу чергу, інтенсивністю ведення бойових дій. Тому страшно набагато частіше.
У 2014−2015 роках було дуже багато маневрених боїв. Чітко пам’ятаю, як волею долі мій на той час підрозділ забезпечував відхід частин Збройних Сил України з Дебальцевого. Це був спланований відхід.
— Натівські фахівці кажуть, що він буде описаний у підручниках військових академій. Чула таку оцінку.
— Однак тепер можна сказати, що всі підручники з ведення бойових дій і воєнного мистецтва треба буде переписувати вже на прикладах цієї війни. Оскільки те, до чого звикли або чому навчалися ті ж натівські високопосадовці, відрізняється від нашої ситуації й в тилу, і безпосередньо на лінії бойового зіткнення. В цій війні дуже багато того, чого світ ще не бачив. Візьміть хоча б намагання знищити нашу інфраструктуру, в тому числі енергетичну й критичну.
— Ви бачили все — і смерть побратимів, і жахи, і героїзм. Які картинки будете пам’ятати все життя? Що врізається в пам’ять назавжди?
— Не задумуючись скажу, що це діти в зоні ведення бойових дій. Я сам батько, мені дуже складно на це дивитися. Пам’ятаєте, як торік, коли противник пішов в активний наступ на Авдіївку, підрозділи Національної поліції ледве не силою евакуювали звідти цивільне населення. Чи розуміли люди, яка небезпека чекає на них та їхніх дітей?
Чітко пам’ятаю епізод, коли на наш командно-спостережний пункт, який знаходився майже на лінії бойового зіткнення в Рубіжному, прийшла родина — матір, батько й троє дітей. Двоє середнього віку й одне немовля, його тримали на руках. Ці недолугі дорослі вчасно не евакуювалися. Вважаю, що зробив все необхідне, щоб зберегти їхні життя. Ми їх сховали, нагодували чим тільки можна, обігріли. Хлопці навіть розважали цих дітей. А під вечір, коли настала темрява, я викликав бронеавтомобіль, і їх відвезли у безпечне місце.
Щодо мужності, героїзму і витривалості наших воїнів, без перебільшення та ура-патріотизму, скажу, що особисто бачив такі приклади, які в фільмах ніколи не показували, не показують і не покажуть. Це було й у 2014−2016 роках, і на початку повномасштабного вторгнення, є і зараз. Такий героїзм, що Голлівуду й не снилось. Їхньому кіно до наших реалій дуже далеко.
Перший випадок був, коли я був командиром батальйону 4-ї бригади оперативного призначення. Хлопчина потрапив в полон. На початку повномасштабного вторгнення він повернувся звідти й приєднався до нас. На жаль, загинув у позаминулому році під Зайцевим, коли, евакуюючи пораненого, прикрив його собою під час мінометного обстрілу.
Другий випадок стався торік теж на Бахмутському напрямку, але на іншій ділянці фронту. 1 червня 2023 року під час танкової атаки противника боєць з позивним «Хижак» знищив один танк з нашого протитанкового комплексу «Стугна». Він бачив інший танк, але не втік, а почав перезаряджати ракету. Під час перезаряджання цей танк його вбив. Цей мужній чоловік виконав свій обов’язок до кінця.
Таких випадків загалом, мабуть, тисячі.
А бувало й таке, що людей рятували долі секунди. От відходиш від якогось місця на кілька десятків метрів, і буквально одразу туди щось прилітає. Або волею якихось вищих сил, ігноруючи всі закони фізики, ворожий снаряд не влучає в бойову машину або БТР.
Якось під час оборони Рубіжного треба було підтримати хлопців, яких атакував противник. Я не просто поставив задачу екіпажу БТР (це три бійці — механік, водій-навідник і командир екіпажу) поїхати туди, зробити те й те та повернутися, а сів разом з ними, щоб, можливо, щось підказати їм, оскільки у мене досвіду більше. Коли виїхали вже безпосередньо на лінію зіткнення й між нами та противником були якісь десятки метрів, кілька протитанкових пострілів лягли прямо перед нашим БТРом. Якби поцілили, машину знищили б вщент. Але все добре.
— Навіть запитувати не буду, наскільки ви всі втомилися. Як тримаються хлопці, де знаходять сили продовжувати давати гідну відсіч ворогу?
— Тримаються за рахунок своїх безмежних емоційних і фізичних резервів. Навіть інколи не розуміючи, звідки ці внутрішні сили можуть взятися. Сам часто дивуюся. Не даремно, мабуть, кажуть, що ми нація з великим духом. Тому можу з впевненістю сказати, що росіяни ніколи не здолають нас. А ще нас тримає, ймовірно, розуміння того, що нам нічого не залишиться, якщо ми опустимо руки.
Зриви інколи бувають, ми ж не сталеві. Але кожному необхідно знаходити хоча б маленькі позитиви в нашому житті.
— Які само?
— Для мене це бачити й чути кожного дня своїх рідних і близьких, знати, що вони живі-здорові. Одночасно приходить розуміння, за що ми боремося. Саме за них.
А так, насправді багато дрібних позитивів. Відпочив кілька годин, поспав, є змога спокійно випити каву — це вже плюс.
У всіх дуже багато роботи, а на моїй посаді — ще й адміністративної. Тому нудьгувати нема часу. За цими справами навіть ніколи думати про якесь вигоряння. Я знаю, що за мною люди, що вони дивляться на мене, тому їм не треба знати, що мені погано, що у мене депресія. Я знаю, що бойовий дух у підрозділі багато в чому залежить від командира. Тому маю бути в формі.
Ми служимо народу України. Кожен промовляв ці священні слова, коли складав присягу. Тому у нас немає вибору — наша Перемога буде обов’язково.
