Усунення Путіна: розкрито головний сценарій перевороту в РФ

Володимир Путін не створював нинішню систему, а став її найуспішнішим продуктом, зазначає Антон Єрьомін.

Основною внутрішньою загрозою для влади Володимира Путіна сьогодні стає сама чекістська система, яка раніше й забезпечила його прихід до вершини.

Про це російський політолог Антон Єрьомін зазначив у статті для англомовного видання Kyiv Post.

📱 Наші Shorts🔔 Підписатися

Ексміністр оборони Федоров отримав бронювання у фонді Сороса через три

Зеленський уперше відреагував на нічний масований удар: росіяни довго

Вибори під час війни: заява Федорова обурила ОП та розділила експертів

Федоров закликає провести вибори!: Звернення Федорова про корупцію, кр

Розтин показав відсутність травм: що знайшли біля померлої Гайден Пане

«Померла наречена Кличка»: інсайдер розкрив, з ким і куди летіла Панет

Помідори «як із бочки» без оцту: простий рецепт для 3-літрової банки

Росія може атакувати НАТО найближчими роками: у розвідці США розкрили

Сімейна драма Кличка та Панеттьєрі: чому боксер забрав опіку над доньк

Федоров вимагає від Зеленского публічно відповісти про корупцію в оточ

За його оцінкою, військові поразки традиційно стають критичним випробуванням для авторитарних режимів. Він нагадує, що в історії це вже призводило до падіння диктатур, як у випадку з Муссоліні в 1943 році, тоді як інші режими затягували неминуче, заплативши за це високу ціну.

Єрьомін стверджує, що Путін не формував нинішню систему, а став її найуспішнішим продуктом. Його біографія та досвід, за словами автора, зробили його зручною фігурою для еліт 1990-х років, а тривалий час інтереси лідера та системи збігалися. Зараз, як зазначається в матеріалі, цей баланс порушився.

“Війна зайшла в глухий кут. Витрати зростають. Престиж лідера падає”, — констатує Єрьомін.

Він пише, що всередині системи посилюється логіка самозбереження, а в інформаційному полі дедалі частіше з’являється риторика про “запечену перемогу”. Подібні настрої, за його словами, вже помітні в пропагандистських каналах і серед окремих публічних діячів, які починають критикувати керівництво та обговорювати необхідність більш жорстких дій проти Заходу.

Автор виділяє два можливі сценарії розвитку подій. Перший передбачає тиск на Путіна з боку оточення з намаганням втягнути його у пряму ескалацію проти НАТО, однак Єрьомін вважає його малоймовірним.

“Він не камікадзе. Він не натисне цю кнопку”, — підкреслює Єрьомін.

Більш імовірним він вважає другий варіант, за якого еліти можуть пожертвувати фігурою лідера заради збереження системи. Такий сценарій, на його думку, нагадуватиме зміну влади в Італії 1943 року, коли відповідальність за провали було перекладено на одну людину.

У цьому випадку новий керівник може оголосити про збереження колишніх цілей, пояснивши паузу необхідністю “перегрупування” та усунення внутрішніх проблем. По суті, система збережеться, але отримає нове обличчя та час на відновлення військового потенціалу.

Єрьомін попереджає західні країни про ризик помилкової інтерпретації такого сценарію як реального політичного розвороту. Він закликає зосередитися не на пошуку діалогу з нинішнім лідером, а на оцінці наслідків можливої зміни керівника, яка може супроводжуватися лише тактичною паузою перед новим етапом конфлікту.

На його думку, російська влада влаштована так, щоб переживати зміну окремих керівників, а ключові рішення щодо подальшого розвитку ситуації ухвалюватимуться вже за межами Москви.