“Про “переговори”. Важливо нарешті називати речі своїми іменами. Те, що Росія називає “мирним процесом”, насправді є окремою спеціальною операцією проти Заходу. Її мета – не припинення війни, а примус США і Європи до тиску на Україну, тоді як Росія й далі воює й готується до нової фази”, – пише ексначальник штабу бригади “Азов” Богдан Кротевич у своєму аккаунті в Х, передають Патріоти України, та продовжує:
“Росія ніколи не проводила переговорів як засіб досягнення миру. Ні 2014 року, ні в Мінську, ні у Стамбулі. У кожному випадку “переговори” були або способом виграти час, або способом легалізувати захоплене, або способом перекласти відповідальність із себе. Для Кремля переговори – це не альтернатива війні, а ще один її інструмент.
І це не “вигадка Путіна”. Імперська логіка Росії документована з XVIII століття. Так званий заповіт Петра I – програмний текст російської експансії – прямо визначав війну як єдиний нормальний стан імперії. У ньому чітко йдеться: тримати населення у стані безперервної війни, надавати відпочинок лише для відновлення армії й фінансів, використовувати мир для підготовки до війни, а війну – для нав’язування миру на своїх умовах.
Польщу розглядають у цьому “заповіті” як окремий пункт. Не як сусіда чи партнера, а як державу, яку потрібно систематично підривати зсередини. Підтримувати постійні заворушення, підкуповувати еліти, впливати на вибори, вводити війська “тимчасово”, а коли дадуть змогу умови, залишати їх там назавжди. Якщо інші європейські держави втручаються, їх треба утихомирювати частковим розчленуванням Польщі – лише для того, щоб пізніше повернути собі ці поступки. Це не метафора й не інтерпретація – це пряма імперська вказівка.
Отже, із погляду російської імперської доктрини Польщу ніколи не розглядали як суверенну державу. Її розглядали як простір для маніпуляцій, розділення й контролю. Саме тому сьогоднішня ворожість Кремля щодо Польщі – погрози, інформаційні атаки й розмови про “польську загрозу” – не є емоційною чи реакцією щодо сучасної польської політики. Це продовження тієї самої логіки.
Варте уваги також те, що окремі пункти цього “заповіту” безпосередньо стосуються Північної Європи й Балтійського регіону. Росії було доручено систематично провокувати Швецію, підштовхувати її до війни, щоб дістати формальний привід для захоплення територій. Балтійський напрямок визначали як стратегічний: доступ до Балтійського моря не як оборона, а як обов’язкова умова для імперського зростання. Мир у цьому регіоні розглядали винятково як паузу між війнами.
У російському імперському мисленні держави Балтії і Швеція ніколи не були нейтральними. Вони завжди були просторами майбутнього тиску або війни. Саме тому сьогоднішня військова активність Росії в Балтійському морі, погрози на адресу держав Балтії й демонстративні дії поблизу Швеції і Фінляндії – це не “реакція на НАТО”, а продовження багатовікової моделі поведінки.
Німеччину також було прямо названо в “заповіті” основним об’єктом постійного втручання – як найближчу й найважливішу державу в Європі. Логіка проста: не допустити перетворення Німеччини на незалежний центр влади, постійно втягувати її у внутрішні конфлікти Європи, маніпулювати елітами й використовувати економічні й політичні зв’язки для контролю. Сьогодні ця логіка є незмінною: опора на залежність, страх ескалації, “особливі відносини” і прагнення зберегти комфорт за будь-яку ціну. Для Кремля слабка, нерішуча Німеччина стратегічно цінніша за будь-який танк.
Єдине, що Путін фактично змінив у цьому старому “завіті”, – це те, що він чітко окреслив Сполучене Королівство як свого стратегічного ворога. Якщо раніше континентальна Європа була головним об’єктом імперських маневрів, то сьогодні Лондон у російській риториці й діях став символом сили, яку Кремль вважає принципово ворожою – через її підтримку України, її роль у європейській безпеці і її відмову обміняти мир на чужі території. Саме тому Росія веде окрему гібридну війну проти Великобританії – інформаційну, підривну й дипломатичну.
Україна в цій схемі навіть не є основним адресатом. Усі сигнали “готовності до миру” спрямовані на Захід. Логіка проста: продемонструвати, що Росія нібито налаштована конструктивно і що війна триває лише через “неконструктивну позицію” Києва. Це класична інформаційна операція, яка перекладає провину з агресора на жертву.
Головна мета цієї кампанії – змусити сам Захід чинити тиск на Україну: не на переговори з Росією, а на злам Києва за допомогою “реалізму”, “втоми” і страху ескалації. Усе це відбувається паралельно з нарощуванням військового потенціалу, зокрема й на північно-західному напрямку.
Поки Захід говорить про переговори, Росія готується не до миру, а до тривалої війни й імовірного розширення конфлікту. Так поводиться держава, коли мріє не про компроміс, а про відновлення імперії – з війною як нормою і миром як паузою.
Україна – лише один з етапів. Якщо тут заохочуватимуть агресію, війна переміститься далі – туди, куди російська імперська доктрина прагнула століттями. Капітуляція України під виглядом миру не принесе безпеки Європі. Вона лише наблизить війну до Балтійського моря і зробить її неминучою.
Будь-який тиск на Україну і її керівництво з боку Заходу означає лише одне: Росія успішно продовжує свою особливу операцію – політичну й інформаційну. Будь-яка західна країна або політик, які говорять про “якнайшвидший мир” ціною територіальних втрат, обмежень суверенітету чи нав’язування умов Україні, виступають не як посередники, а як інструменти цієї операції. Такий “мир” не припиняє війни – він лише легалізує агресію й готує ґрунт для наступної”.
Що ви думаєте про цю новину?
Напишіть свою думку в коментарях під постом у Facebook і слідкуйте за сторінкою, щоб не пропустити наступні новини.
Обговорити цю новину у Facebook Ваш коментар допоможе іншим читачам побачити цю новину
