Спливла правда яку “совєти” ретельно приховували. Як загинув Леонід Биков, та що цьому передувало

Леонід Биков загинув в автокатастрофі за 4 місяці після свого 50-річчя, у квітні 1979 року.

І останні його роки пройшли в боротьбі за долю сина Олександра, якого під час служби в армії через конфлікт з командуванням запроторили до психіатричної лікарні.

Будьте першими в курсі головного

Додайте «Силу Слова» до улюблених джерел у Google — і наші новини будуть вище у вашому пошуку.

Щоб не відповідати за жорстоке побиття Олеся (як його називали в родині), начальство вирішило сховати кінці у воду.

Олеся комісували з діагнозом шизофренія, закривши йому шлях у нормальне життя. Щоб зняти фальшивий діагноз, знадобилося 10 років – лікарі не хотіли за це братися, щоб не сваритися з Міноборони.

Леонід Биков переніс кілька інфарктів, навесні 1979 року звільнився з кіностудії Довженка і за кілька днів, вилетівши на зустрічну полосу, зіткнувся з вантажівкою.

Олесь і після загибелі батька продовжував боротьбу, регулярно проводив акції протесту.

«Мене посилали колами, згадував він, – з однієї інстанції в іншу: лікарні, військкомати, комісії і перекомісії, прийомні високих кабінетів, листи в ЦК КПУ, Політбюро СРСР.

Я добивався одного – зняти обмеження на професію. Я не просився в космос, хотів працювати шофером або вантажником, чорноробом на будівництві або на лісоповалі. Мені потрібно було годувати сім’ю».

Він був рідкісним відчайдухом. Ось як склалася його подальша доля:

«7 березня 1989 року Олександр вийшов на Хрещатик, на останнє, як розраховував, голодування. Радіо “Свобода”, іноземні кореспонденти з камерами.

Пішли провокації, підігнали “швидку” з “дурдому”, але люди відтіснили – не ті часи, перебудова.

Згодом Олександр поїхав у Москву з проханням про еміграцію. На Красну площу не пустили. Став біля готелю “Москва” з плакатом: “Комуністи, я не хочу з вами жити!”

Скрутили, відвезли в Матроську Тишу. Через п’ять днів відправили додому, в Київ. Тоді він вирішив рвонути до Фінляндії. При спробі перейти кордон біля Виборга був заарештований, 5 днів голодував у камері Виборзького КДБ.

Ще дві спроби перейти кордон – той самий результат. Депортували. У жовтні зробив останнє “коло пошани”: місцева влада – Верховна Рада СРСР – ЦК КПРС. Чергові відмови. “Зустріли” на вокзалі і поклали до божевільні.

«Потім був потяг до Львова, – згадує він, – стоп-кран, 30 метрів до дроту, крижана вода Тиси і стовпчик угорського кордону. Мадярський табір для біженців, рішення про депортацію в Союз і знову крижана вода – але тепер уже на австрійському кордоні».

Він дивом уцілів. Зателефонував матері, сказавши, що житиме в Канаді. Спочатку була Австрія, де незалежні психіатри визнали його здоровим, потім, в 1991 році, – Канада, яка прийняла Олександра Бикова як політичного біженця. За рік до нього приїхала дружина з трьома дітьми.

У Канаді народилася четверта дитина. Сам він – будівельник. Часто телефонує додому, але приїжджати туди, де було зламано його життя і де все нагадує про батька, не хоче.

Зате «такую страну потерявшие» дуже люблять згадувати прекрасне радянське кіно про льотчиків і публікувати красиві портрети Леоніда Бикова.

Джой Тарталья

Olga Suprunenko