Сестра втекла зі своїм чоловіком закордон та просить в мене гроші. Адже звикла жити на всьому готовому і отримувати подачки, а не працювати!

Отакий в родині був дисонанс – я золота медалістка, а Лілька ледь-ледь школу зуміла закінчити.

На щастя, мені вдалося вступити до Львова, ще й на державне та отримати стипендію. У гуртожитку, до речі, познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком Степаном.

Будьте першими в курсі головного

Додайте «Силу Слова» до улюблених джерел у Google — і наші новини будуть вище у вашому пошуку.

Так разом гризли граніт науки, готувалися до екзаменів. А після магістратури розписалися. Хоча я мріяла про пишне весілля. наче в тої принцеси Діани. Однак, ми ж бідні голі-босі студенти, грошей ледь на оренду та продукти вистачало.

А Ліля після 11 класу нікуди не вступила. Захотіла хіба стати майстром манікюру, аби нігті малювати:

– Теж мені, я не буду ще 4 роки просто так вчитися, вистачило з головою.

– Зате у тій голові був би розум, сестричко. Диплом потрібен завжди!

– У мене є диплом – от, закінчила курси майстра.

Однак, та “писюлька” ніякої користі Лілі не принесла. Працювала на дому, до батьків у квартиру приходили якісь малознайомі люди. Вітальню Ліля обладнала під свій “кабінет”. Так що тато не міг після роботи навіть спокійно футбол чи новини глянути.

А потім Ліля вискочила заміж за якогось кавалера. Так поспішали святкування, бо сестра вже тоді носила дитинку під серцем. Зять під стать Лілі. Роман навіть коледж не закінчив, його просто вигнали геть. Працював охоронцем на будові в нічні зміни. Ну і уявіть картину – мої батьки повертаються додому, а на ліжку любий зять хропе. Звісно, Ліля їсти не робила, не прибирала, всю квартиру занедбала.

Ми з чоловіком самі на ноги ставали. Я працювала і прибиральницею в супермаркетах, і листівки роздавала, і дітей на додаткові заняття брала. Степан взагалі їхав у Польщу до брата на заробітки. Ну і за 10 років у нас є прекрасна родина, власне житло та бізнес – невеличкі продуктові магазинчики. Переважно то солодощі, сири, ковбаси та консервація з Європи.

Але з початку війни мій Степан на фронті, воює на Запорізькому напрямку. Сам пішов боронити країну, бо не міг спокійно сидіти вдома. Я щоранку та щовечора молюся за чоловіка, прошу, аби Бог його оберігав. У нашій церкві навіть робили пожертву для бригади, в якій служить Степан.

А Ліля та Роман щасливо втекли. Ще й мене підмовляли:

– Тут в Німеччині ракети над головами не літають. Спокійніше та безпечніше!

– Ні, я так не можу. І що, мій Степан дарма воює?

– А за кого він воює? За нашу державу? Та давним-давно треба все кидати. То діра, а не Україна.

Ми тоді дуже посварилися та не говорили. Мама просила, аби я зробила перший крок. Однак, мені то до одного місця. Я жінка військового та буду тут до кінця, на своїй землі!

Але Ліля нещодавно першою до мене зателефонувала. Тільки не для того, аби помиритися.

– У нас біда. Власниця квартири виганяє геть. У нас поки є ті виплати як біженцям, але то катастрофічно мало!

– Так йди на роботу.

– Роман пробував, але тут треба знати мову. А я теж нічого не розумію, всюди перекладач на телефоні вмикаю.

– Тоді повертайся додому!

– Ти замість того, аби поради давати, краще б гроші мені вислала. Бодай 2-3 тисячі євро. Я ж знаю, що ти маєш заначку.

Ох, як я тоді почервоніла від люті, наче рак! Добре, що дітей вдома не було і вони не чули, як я “лагідно” називаю Лілю. Сестра одразу кинула слухавку. Певно, досі боїться до мене телефонувати.

Сама винна, що опинилася в такій скруті. Адже голова в неї не тільки для того, аби фарбуватися чи зачіски робити!

p.s Головне фото ілюстрація з інтернету.

Джерело