“Російськомовні українці, які виїхали за кордон і продовжують там говорити російською, вже не матимуть спільного з Україною. Це або висновок, або прогноз, або — два в одному від письменниці Євгенії Кузнєцової. Колега не одинока в спостереженнях. Подібне чують і бачать наші співгромадяни, котрі мають змогу не виїхати надовго чи назавжди, а поїхати за кордон під час воєнного стану по справах і – так, так! — на відпочинок. Доступ до соцмереж є майже всюди, що дозволяє їм писати там обурливі дописи й розміщати відео: мовляв, ганьба, кругом москвороті, їх не ідентифікують українцями тощо”, – пише український письменник Андрій Кокотюха у своєму блозі, передають Патріоти України, та продовжує:
“Результативною таке випускання пару не є хоча б тому, що і в Україні, з якою воює Росія, стабільно не все гаразд із мовою в спільному просторі. Хтось регулярно чує російську — мову ворога і окупанта, це цитата, — в громадському транспорті. Хтось — на дитячих майданчиках від дітей та батьків. Хтось — від касирів та покупців у маркетах. А найбільш пильні навіть ловлять українську студію звукозапису на дублюванню американських фільмів російською та закликають відмовитися від співпраці з акторами, чиї голоси для цього використовуються. Словом, мовне питання в Україні остаточно не вирішили навіть військові злочини, скоєні росіянами, автентичними носіями російської.
Проте Євгенія Кузнєцова мимоволі вказує на один нюанс, який зазвичай проходить повз увагу пильних громадян. За її словами, українські діти у школах країн свого перебування говорять іншими мовами і тусуються з російськомовними. Тобто, українські діти в Польщі, Франції, Німеччині, Чехії чи де вони зараз мешкають не тусуються з носіями польської, чеської, французької чи іншої мови країни свого перебування. Бо ці мови треба вчити з нуля та набувати навиків спілкування, активного та щоденного. Російську — ні.
Якщо, знову цитуючи пані Кузнецову, їхні батьки не планують повертатися в Україну, варто розвивати саме такі мовні практики. Але вийшовши зі шкіл, діти дуже швидко пірнають у комфортне для себе мовне середовище. Навіть львівські діти не лише розуміють, а й без проблем розмовляють російською.
Ось підтвердження. Член правління Товариства українців у Фінляндії Арсеній Свинаренко попереджає про активність тамтешніх численних російських організацій, яку вони проявляють у бажанні залучити до себе українців, і поширювати свій вплив них. Пан Свинаренко знає багато випадків, коли фінська регіональна і муніципальна влада, організації з працевлаштування не розуміли, що українцям важливо надавати послуги українською. Також міграційна служба надавала біженцям перекладачів російського походження. І наголошує: важливо, аби муніципалітети під час планування шкільного навчання бачили, що у них є багато україномовних дітей. Вони мають право отримувати уроки української. Це мотивувало б муніципалітети наймати вчителів-українців.
Тут візьму тайм-аут, бо згадався один пасаж із роману російського автора. Є такий Юрій Поляков, у другій половині 1980-тих шалено популярний у тодішньому СРСР. Любили його і в Україні, бо письменник своїми романами Сто дній до наказу та ЧП районного масштабу осідлав гребінь хвилі так званої «перебудови» і вважався демократичним, прогресивним, борцем із режимом і все таке інше. Сьогодні Поляков — відомий путініст, був радником Путіна з культури, підтримує агресивну політику свого президента щодо України. До речі, Київ він навідував багато разів. А жанр його — не альтернативна історія. Тож не зрозуміло, де автор побачив у Києві і загалом в незалежній вже Україні практику, описану ним у 1999-го року в романі Задумав я втечу… (Замыслил я побег…). Відомий правдоруб написав, що його герой 1993 року намагався влаштуватися на роботу у одній із київських установ, але його не взяли, бо… не володів українською. Подібному розвитку подій раділи б, поза сумнівом, усі прогресивні, національно орієнтовані українські громадяни. Але такого не було, не є і точно не буде найближчим часом. Хай би там як не розвивалися події на військовій та політичній нивах.
Складається прикре враження: української в Україні для влаштування на роботу не вимагали ніде й ні від кого. Вже давненько знання англійської вимагається в переліку вимог до кандидата на чималу кількість вакансій. Проте володіння українською — ні. Між іншим, російською теж. Ця мова на моїй пам`яті завжди йшла в комплекті до української за замовчуванням. І так, нинішні заклики мовних активістів у стилі: «Батьки, подумайте про дітей, не говоріть із ними російської, ця мова не має майбутнього!» є лише зрозумілими емоціями. Знайти роботу в Україні завжди було непросто, а нині, коли велика війна й кадрів бракує кругом — поготів. Проте українська, на жаль, не визначальний фактор для гідного працевлаштування та кар`єрного зростання.
Як в Україні, так далеко від неї для, без перебільшення, мільйонам українських жінок і дітей українська й до війни потрібною не була. Так само для багатьох досить мати лише базові знання мови країни перебування. Адже українську вдома, а, наприклад, фінську в Фінляндії вчити треба. Російську ж, як показує час та досвід — ні. Отак сталося, що ми в Україні її просто знаємо. Не чуємо — саме знаємо.
Чути не досить, бо іншу іноземну в інших країнах ми теж чуємо довкола себе. Чути не означає вивчити на розмовному рівні. Можна перепрошити себе під впливом обставин та відмовитися від спілкування російською всюди й споживання російського та російськомовного контенту (між ними є різниця). Але не можна забути російську назавжди. Навіть якщо ви поліглот і знаєте, крім англійської, японську чи арабську. Виявляється, вона зручна для спілкування, де б ви не жили. Саме тому всяке загострення мовного питання рано чи пізно заходить у тупий, глухий кут. Принаймні, так виглядає збоку”.
