Російська еліта обговорює варіанти завершення війни: що дізналось Foreign Policy

Протягом певного часу серед західних політиків і експертів, а також у Росії, активно обговорюються можливі сценарії закінчення війни в Україні.

Про це написав директор євразійської програми Інституту відповідального державного управління Квінсі Анатоль Лівен у колонці для Foreign Policy.

Будьте першими в курсі головного

Додайте «Силу Слова» до улюблених джерел у Google — і наші новини будуть вище у вашому пошуку.

Лівен зазначив, що нещодавно конфіденційно обговорював питання війни з різними представниками російського істеблішменту, зокрема дипломатами, науковцями, бізнесменами та аналітиками. Він вважає, що важливо розуміти їхні погляди на війну та її можливий фінал як на Заході, так і в Україні.

За словами Анатоля Лівена, лише невелика частина російської еліти підтримує ідею повної перемоги Росії в Україні, зокрема анексію нових територій чи створення проросійського режиму в Києві. Переважна більшість прагне якнайшвидшого припинення вогню уздовж нинішніх ліній фронту, вважаючи, що українські війська не зможуть повернути значну частину втрачених територій.

Більшість розмов відбулися ще до вторгнення ЗСУ в Курську область. Лівен зазначив, що цей успіх України не вплинув на основні розрахунки та погляди російської еліти. Це пояснюється, зокрема, тим, що водночас російська армія продовжує просування на Донбасі, наближаючись до важливого міста Покровськ.

Один російський експерт з безпеки висловився так: “Атака на Курськ може дати Україні можливість покращити свої умови, але це не призведе до справжньої перемоги. Українським військам, можливо, доведеться відступити з Курська, але Росія ніколи не залишить Крим і Донбас”.

Українське вторгнення до Курської області викликало серйозне занепокоєння в адміністрації Путіна, ставши черговою невдачею серед низки інших проблем, починаючи з поганого планування початкового вторгнення. Серед російської еліти мало хто поважає Путіна як військового лідера, але існує значне схвалення економічних досягнень його уряду в умовах західних санкцій і адаптації російської промисловості до потреб війни.

Основною причиною прагнення до компромісу є впевненість у тому, що Росія не зможе захопити великі українські міста, такі як Харків, воєнним шляхом. Підкреслюється, що навіть захоплення невеликих міст, як Бахмут, супроводжується великими втратами і руйнуваннями через сильний український опір. Тому будь-які захоплені сільські райони Харківської області слід розглядати не як остаточну перемогу, а як можливість для торгу на майбутніх переговорах.

Віра в те, що Росія не зможе досягти повної перемоги без масового призову та мобілізації, є основною причиною прагнення до компромісу. Масова мобілізація може спричинити народний опір, подібний до українського. Уряд намагається уникати призову в Москві та Санкт-Петербурзі і забезпечує високі зарплати солдатам з бідніших регіонів, але ці умови не можуть бути дотримані за умови повної мобілізації.

Тому також відкинуто ідею розширення конфлікту на НАТО в майбутньому. Як зазначили джерела автора: “Попередження НАТО мали на меті запобігти вступу НАТО в конфлікт в Україні через величезну небезпеку. Чому ж ми повинні самі атакувати НАТО і наражатися на таку небезпеку? Це абсурд!”

З іншого боку, всі, з ким він спілкувався, заявили, що Росія не може відступити з територій, які вона анексувала в чотирьох областях України. Більшість вважає, що території в інших областях, таких як Харківська, можуть бути повернуті Україні в обмін на їхню демілітаризацію. Це могло б сприяти припиненню вогню і дозволило б Путіну стверджувати, що він забезпечив безпеку російських регіонів, які зазнали обстрілів з України. Деякі оптимістичні росіяни вважають, що можливий обмін територіями між Харківською областю та частинами чотирьох областей, які частково або повністю не окуповані Росією.

Анатоль Лівен вважає, що думки людей, з якими він спілкувався, є досить правдоподібними, оскільки вони відповідають поглядам широкої російської громадськості. Це підтверджується опитуваннями, проведеними надійними організаціями. Наприклад, в опитуванні Левада-Центру, спонсорованому Чиказькою радою з глобальних справ, 62% респондентів підтримали негайні мирні переговори і відмову повернути анексовані території Україні.

Лівен зазначив, що серед його контактів не було розбіжностей у питанні необхідності українського нейтралітету. Проте деякі представники російського істеблішменту серйозно розмірковують, як забезпечити мирне врегулювання без офіційних військових гарантій Заходу та постачання зброї Україні. Обговорюються ідеї мирного договору, ратифікованого Радою Безпеки ООН і БРІКС, а також демілітаризованих зон під охороною сил ООН.

Один російський аналітик зазначив, що Захід надає занадто велике значення військовим гарантіям, тоді як політичні фактори також важливі. Він припустив, що якщо Росія укладе мирну угоду, яка відповідатиме її основним вимогам, то вона не відкине ці домовленості.

Більшість вважає, що, якщо Захід погодиться з ключовими російськими вимогами, Росія може поступитися в інших сферах. Щодо вимоги про “денацифікацію” України, деякі вважають, що Росія могла б погодитися на “дружній” уряд у Києві, що може означати зміни в режимі. Однак важко уявити, щоб будь-який демократично обраний український уряд залишався дружнім до Росії надовго.

Більшість росіян вважає, що, якщо їхні умови будуть виконані, Росія може задовольнитися ухваленням закону про заборону неонацистських партій і символіки, подібно до австрійського державного договору 1955 року, який також містив положення про обмеження певних видів австрійської зброї і права меншин, зокрема мовні та культурні права російськомовного населення в Україні.

Серед контактів панувала єдність думок щодо того, що міжнародне формальне визнання російської анексії українських територій неможливе, і Росія не буде на цьому наполягати. Це визнають не тільки Україна та Захід, але й Китай, Індія та Південна Африка, які не визнали анексію Криму 2014 року.

Існує надія, що питання статусу цих територій буде відкладено на майбутні переговори, як це запропонував український уряд щодо Криму 2022 року, щоб усі врешті-решт забули про це. Наведено приклад Турецької Республіки Північного Кіпру, щоб показати, що в Україні публічно не вимагатимуть повернути ці території, але визнають неможливість їх відвоювання силою.

Путін, ймовірно, вирішуватиме позицію Росії на переговорах. Його публічна позиція містить пропозицію про негайне припинення вогню, якщо Україна виведе свої сили з територій, на які претендує Росія, і обіцяє не просуватися в НАТО. Хоча це здається малоймовірним, Путін може бути готовий укласти угоду, де ці території будуть демілітаризовані під українською адміністрацією, а їхній статус обговорюватиметься пізніше.

Ніхто з контактів не стверджує, що точно знає, що думає Путін. Однак консенсус полягає в тому, що, хоча він зробив помилки на початку війни, він прагматик і може визнавати військову реальність. Наприклад, Путін віддав наказ про відступ з Херсона, коли російські генерали повідомили про загрозу катастрофи, хоча Херсон був на території, яку Росія анексувала. Втрата Херсона зменшила надії на захоплення Одеси та решти узбережжя України.

Власні російські вимоги визначатимуться результатами на полі бою. Якщо українці зможуть утримати чинну лінію, саме по ній пройде остаточне припинення вогню. Якщо ж українці зазнають поразки, можливі нові територіальні захоплення.