“Минулого року вирішили влаштувати собі сімейну вилазку до Львова. Для нас з дружиною це вже не перша подорож, а от наші сини побачать це прекрасне місто вперше”.
Про це розповідає інтернет-видання Волинь.
“Викупили купе в обидва боки… Віддали усі свої заощадження, але що зробиш? Мандрівка справа не з дешевих.
Хлопці трималися гідно! Не хникали, але ніяк не могли дочекатися, коли зійдуть з потягу і побачать всю красу міста, про яку ми з дружиною їм розповідали.То от до чого я веду… Бачили б ви здивування моєї дитини, яка потрапила в повністю україномовне середовище. В магазинах, в транспорті, в готелі, на вулицях – всюди чутно рідні і такі любі: «Доброго ранку! Ласкаво просимо! І вам дякую».
– Татко, то вони тут усі такі, як ми?
– Так, схоже на те, – сміюся я.
– Чому тоді вдома не так?
А в Одесі справді зовсім по-іншому. Мало не всі сусіди вважають нашу сім’ю групкою диваків, які ніяк не можуть вивчити поганську російську мову.
– Почєму ваш мальчік до сіх пор нє знаєт язика? – запитують нас знайомі.
Відповідаю:
– Одного язика він вже має – йому достатньо. А от мовою він володіє
чудово!
Може, через такі «нападки» людей з нашого оточення мій малий такий замкнутий.
Ми спершу хвилювалися з приводу того, чому він так мало контактує з іншими. Навіть до фахівців зверталися. Нас заспокоїли і сказали, що син просто інтроверт від природи, тому йому легше спілкуватися з тими, кому він точно може довіряти.
У Львові нашу дитину, наче підмінили… До всіх підходить перший, зі всіма грається, знайомиться. Розповідає про свої пригоди на морі, як він
вчився цього року плавати та інші небилиці.
Повертатися додому малому зовсім не хотілося. Після складної 14-годинної дороги він радісно спитав:
– А коли ми наступного разу поїдемо?
– Куди? – не в’їхав я одразу.
– Як куди? До Львова?
– Та скоро, сину.
– Я хочу вже. Там добре. Там я відчуваю себе, як риба у воді.
Ми з дружиною переглянулися і засміялися. От тобі й мова «нє імєєт значєнія». Устами дітей говорить істина, тому напевно таки «імєєт»!”
