Якби хтось сказав на початку 2024-го, що можна буде перерахувати на пальцях рук, коли спортсмени з російським громадянством потраплять у фокус уваги на Іграх – не повірив би. Тоді здавалося, що в МОК та міжнародних спортивних федерацій не вистачить сміливості жорстко вчинити з представниками агресора на Олімпіаді, яка має символізувати мир та єдність. Та і фінальне рішення з рекомендаціями по допуску виглядало як мінімум частковою зрадою, бо повної заборони не було – здавалося, що чимало росіян пролізуть на Ігри за будь-яку ціну, а ми не зможемо насолодитися змаганнями через їхню присутність.
І ось Олімпіада завершується, а росіян в контексті спортивних результатів та уваги до них ми так майже і не помітили. Вони були стерті зі спортивного порядку денного: не лунав гімн, не видно було прапорів, не було великих перемог, які б підтримували міф про вдавану велич агресора.
Не варто недооцінювати такий розвиток подій. Це важливо для України. Олімпіада – не тільки спортивне змагання, а й політична гонка наддержав. США та Китай домінували всі Ігри та понад два тижні йшли нога в ногу в медальному заліку, показуючи свою перевагу над іншими. Росіян прибрали з цього контексту та зробили світовими вигнанцями, дрібними та неважливими. Відсутність більшості з них на Іграх не помітили, як і присутність меншості – переважно ігнорували.
А в цей час українські спортсмени здобували медалі та активно говорили на весь світ про агресію росіян. Буквально кожен наш медаліст розповідав про їх злочини та дякував ЗСУ, про це писали історії та знімали сюжети. Інтерес до українців серед міжнародної преси був величезний. Вони хотіли знати, як спортсмени тренуються під час війни, що відчувають, як взагалі бути українцем в такі часи. Про це неодноразово писала журналістка Tribuna.com Ірина Козюпа, яка весь цей час була в Парижі.
Росіянам не було що відповісти.
Такий розвиток подій в Парижі – перемога спортивної спільноти України. Доклали руку всі: спортсмени, вболівальники, ЗМІ, навіть, треба визнати, спортивні чиновники, яких чимало та заслужено критикуємо – з Мінспорту, НОК, федерацій в окремих видах спорту. Завдяки постійному тиску більшість росіян відсіяли критеріями допуску, а велика частина тих, кому вдалося просочитися, самознищилися. Було створено настільки нестерпний інформаційний фон, що нові умови допуску стали вважатися самими росіянами принизливими та призвели до масових відмов від олімпійських ліцензій.
«Якщо туди поїдуть 30-40 людей з усієї країни, вони стануть безпритульними», – заявив головний тренер російських фехтувальників Ільгар Мамедов. «Команда бомжів без прапора, гімну, вболівальників поїде на Олімпіаду», – сказала президентка Всеросійської федерації художньої гімнастики Ірина Вінер.
Вдалося навіть запалити внутрішній конфлікт в російському спорті, коли тих, хто погодився їхати на таких умовах, жорстко цькували. Зрештою російські телеканали навіть відмовилися від трансляції Ігор, а загалом в Олімпіаді взяли участь аж 15 росіян та 17 білорусів як нейтральні спортсмени без країни, прапору, кольорів та гімну. Погодьтеся, це не та цифра, яку ви очікували з початку. Для порівняння, на попередніх Іграх в Токіо Росію представляли 329 осіб, а Білорусь – 99.
Так, в Парижі була не повна відсутність, але треба дивитися в очі реальності – за фактом цього виявилося достатньо. І спробуйте самі знайти, скільки ж вони взяли медалей. Їх було настільки мало, що для більшості все пройшло непоміченим – черговий доказ, що Ігри стали великою інформаційною перемогою України.
Росія і сама відчула, що критично випала зі спортивного контексту під час Олімпіади. Тому намагалася дискредитувати Ігри, як могла. Часом провокації навіть вдавалися:
Як Росія намагається дискредитувати Олімпійські ігри
Бо, хай там як, а МОК не є ідеальним. Організація Ігор в Парижі мала свої проблеми, які росіяни намагалися перекрутити та роздути. Проте велике міжнародне спортивне свято ми все ж отримали – майже без росіян.
Звичайно, це не значить, що вся робота щодо недопуску російських спортсменів була ідеальною. Можна ставити питання і НОК, і Мінспорту, і федераціям, але це вже задача на майбутнє. Можна та треба краще, проте загальну впевнену перемогу прямо зараз не можна не визнати.
Не менш важливим є й те, що буде далі: треба зробити висновки з помилок, не втрачати пильність та не зупинятися, щоб російський спорт і після Олімпіади був відрізаним від решти світу. Зараз росіяни полізуть з усіх щілин, намагаючись повернутися на міжнародні змагання. І є чимало міжнародних спортивних федерацій, які з радістю їх допустять, якщо не буде достатнього тиску, бо залежать від російських грошей та навіть мають проросійських керівників.
Реальна небезпека та новий виклик, до якого треба поставитися серйозно та продовжити й навіть збільшити кількість роботи проти російського спорту по всіх напрямках. І це меседж в першу чергу українським спортивним чиновникам, НОК, Мінспорту, федераціям: ми тут, й не дамо зупинитися та звернемо увагу на будь-яку пасивність, а тим більше роботу проти України.
Це буде складно, бо міжнародний спорт дуже неоднорідний та в ньому занадто багато щілин, куди можна пролізти. Немає єдиної структури, через яку можна вплинути на всіх без виключень. І навряд колись вдасться повністю заблокувати росіян. Але треба намагатися робити максимум для цього далі.
Перемога є. Пораділи та забули, бо війна продовжується.
