Нарешті вдома. Народний депутат розповів про поверенная військових з полону

Юліан Пилипей – професійний військовослужбовець, в лавах української армії з 2013-го року. На Маріупольському напрямку у складі бригади морпіхів ніс службу з 2016-го. Під час повномасштабного вторгнення боронив місто Марії, базувався з побратимами на заводі Ілліча.

Будьте першими в курсі головного

Додайте «Силу Слова» до улюблених джерел у Google — і наші новини будуть вище у вашому пошуку.

«Коли вже майже не лишалось ані транспорту  (наша БМП була несправною), ні зброї, ні боєкомплекту –  ми вирішили виходити із заводу малими групами, в нашій було 8 чоловік. Проривались до своїх у Запорізьку область. Йшли пішки майже дві доби і потрапили в засідку їхньої фсб», – розповів Юліан.

За майже два з половиною роки полону побував у кількох колоніях, як в самій рф, так і тих, що на окупованих територіях України. Зокрема в горезвісній Оленівці. Також чоловіка переводили в СІЗО Сартани, Мордовії, Курська, Новозибкова та Таганрога. Каже, що в останній було найгірше ставлення до українців.

«Я не знаю за що, але вони нас там сильно ненавuділи. Звісно бuли, знущалuсь, катувалu. В мене перебита права нога, я тепер шкутильгаю, також на ногах сліди від електр0шокера. В голові якісь кр0вовuливи, лікарі кажуть імовірніше за все від того, що по голові постійно били. Утримували нас разом з хлопцями з відкритою формою ту6еркульозу. Замість книг давали якісь російські віршики та пісні, змушували вчити свій гімн. Годували кашею, що скисла днів три тому», – пригадує військовослужбовець.

Не кращі умови, каже чоловік, були і в Мордовії.

«Дуже холодно, жахлива помаранчева роба і, головне, все за графіком: сон, їжа, туалет. Їжа знов таки жахлива, ми жартували там: пий вода, їж вода.»

До списків на обмін Юліан потрапив вже як засуджений, за законами рф йому присудили 44 роки тюрми. Вирок за надуманими статтями: начебто знущання з цивільних, також йому інкримінували вбuвство мирного населення.

«Був час, коли я проходив курс підготовки офіцерів морської піхоти у Сполучених Штатах. Тож росіяни намагались вибивати з мене зізнання, що я завербований агент ЦРУ. Звісно це сміх та й годі, – гірко всміхається Юліан, – однак вони за звинуваченнями у роботі на іноземну розвідку присудили мені ще 15 років. В сукупності й вийшло 44.»

Коли Юліан підписав документи про вирок суду, його посадили в автозак і кудись повезли. Військовий був упевнений, що його етапують до колонії. Та виявилось, що везли на обмін.

«Я весь час вірив, що виберусь з цього пекла, не міг я там все життя провести. Я знав, що тут, на українській землі є кому за мене потурбуватись. Я ї хлопцям весь час казав: не втрачайте надію, ми повернемось додому обов’язково», – пригадує боєць.

Дружина Юліана Христина про те, що чоловік опинився в полоні дізналась не одразу. Коли з ним зник зв’язок, жінка почала вивчати пабліки окупантів, сподіваючись знайти про коханого там хоч якусь звістку.

«18 квітня 22-го року мені на телефон надійшло повідомлення з текстом: «он жив, в плену, скоро будет дома». Згодом з’ясувалось, що вони з його телефона написали це СМС. За 2,5 роки мені прийшов один лист від чоловіка, це був чи кінець 22-го, чи початок 23-го року, не пам’ятаю вже. Писав все стандартно: годують добре, ставляться добре, живий не хвилюйся», – розповіла дружина Юліана.

Христина каже, хоч лист і був стандартний, однак деякими фразами чоловік дав зрозуміти дружині, що це саме він.

«В день обміну, 13 вересня 24-го він подзвонив. Я досі пам’ятаю все як в тумані. Ти багато разів уявляєш собі той день, але все відбувається геть не так. Я думала, що буду плакати. Але всі емоції відключились, я була в шоці, в ступорі.»

Через майже два с половиною роки сім’я  возз’єдналася. Попереду у Юліана ще період реабілітації, але найстрашніше вже позаду, вважає подружня пара. Привітати з Новим роком вони завітали до народного депутата України  Ігоря Копитіна. Він є членом координаційного штабу по поводженню із військовополоненими і брав безпосередню участь у підготовці обміну.

«Знаєте, немає нічого приємнішого ніж спостерігати за щасливою посмішкою дружини, яка обіймає свого чоловіка. А цей обмін був особливим, адже добра звістка про звільнення наших хлопців надійшла, коли я був у лікарні. Дівчата слали листи з фото, бажали одужання.  Але дякувати треба не лише мені. За кожним звільненим з полону стоїть робота сотен і тисяч фахівців координаційного штабу, Головного управління розвідки МО та представників гуманітарних місій. Да і мети остаточної не досягнуто, допоки багато наших  хлопців ще у неволі» – розповідає Ігор Копитін.

Стояв на обороні Маріуполя на початку повномасштабного вторгнення і чоловік Віолетти. В полон потрапив у квітні 22-го року, коли разом з побратимами намагався вийти із заводу Ілліча, щоб прорвати оточення ворога.

«Вони намагались війти з міста, але не мали зв’язку, були дезорієнтовані. Хтось залишався там поранений, хтось намагався іти на штурм, хтось ніс варту в різних місцях, вони не могли організувати через це вдалий прорив», – каже дружина захисника.

Через відсутність зв’язку чоловік Віолетти не міг повідомити, що відбулось. Жінка каже, що крайній раз, коли чула голос коханого – це було 6 квітня 22-го року.

«Про те де знаходиться мій чоловік я маю інформацію лише від тих хлопців, які вже потрапили додому за обміном. Останнє, що я чула навіть від них ще в січні 24-го року те, що мій чоловік знаходиться в Луганській області, в Суходольській колонії. Від них я навіть не могла дізнатись в якому він стані. Крайня інформація про те, що стан його не дуже добрий, у мене аж за березень 23-го року. І ця інформація теж від звільнених», – розповідає Віолетта.

Жінка каже, її чоловік у Маріуполі ніс варту ще напередодні повномасштабного вторгнення, тож прийняв бій разом з побратимами першим.

«Вони вже були у перші дні наступу росіян, бо місто швидко опинилось в оточенні. Але завдяки їх стійкості інші бригади мали змогу зайти і закріпитись. А три зими в колонії, постійні знущання відобразились і на фізичному, і на психологічному стані», – переконана дружина захисника.

Ігор Копитін, який щойно повернувся до роботи після страшної аварії,  зустрічається з родинами поневолених українських воїнів: «Намагаюся вислухати кожного, адже трагедія у кожній родині особиста. Рідні наших воїнів хочуть бути почутими і не відчувати себе покинутими,- розповідає Ігор Копитін, – для них  повернення близької людини із полону стало сенсом життя.  І втрачати надію не варто, говорю про це на кожній зустрічі. Ми постійно вдосконалюємо роботу по обмінам. Цифри говорять самі за себе.  А ціль залишається незмінною – повернемо усіх!»

Віолетта, як і решта жінок, матерів щиро вдячна представникам координаційного штабу, народному депутату Ігорю Копитіну: «Кожного дня відчуваємо їхню підтримку, бачимо ту роботу яку вони виконують для повернення наших близьких. Ми вже пройшли сім кіл пекла, але віримо, що мить, коли зможемо  обійняти своїх рідних вже близько».