“Начебто хвилю істерик, викликаною пр…йобаною комунікацією з приводу “геніального, талановитого забрали і вчать на піхотинця/штурмовика”, пережили. Нагадаю тим, хто вже забув”, – пише волонтер Роман Донік на своїй сторінці у соцмережі “Фейсбук”, передають Патріоти України, та продовжує:
“Для всіх, хто не має звання офіцера запасу і не служив (давно служив), обов’язкова процедура – отримання базової військової підготовки та військово-облікової спеціальності (БЗВП-ВОС 100-стрілець).
Це початкова військова-облікова спеціальність, яка просто свідчить, що ви пройшли начальну підготовку, визначену законом, і вас можуть призначити на посаду.
Це не стосується офіцерів запасу. Там інша процедура, хоча б, якби моя воля, я б їх теж усіх проганяв би через БЗВП, а потім – через тренінг або програму підготовки сержантів. Бо коли командир знає менше за сержанта, а тим більше – солдата, то погана історія. Дуже.
Він не те що не знає, як виконати задачу, яку йому ставлять, – 70% із написаного та сказаного не розуміє. Але зараз не про це. То довга і сумна, як українська туга, історія.
Усі після того, як отримали БЗВП, отримують ВОС 100-стрілець і йдуть у частини. Або дехто – вчитися далі. І вже після цього починають діяти всі ваші дипломи, сертифікати, посвідчення й таке інше. До отримання ВОС-100, якщо у вас не було ніколи звання, ви для ЗСУ по закону не існуєте. Після отримання вас починають бачити і розглядати ваші чесноти.
Насправді нормальні люди із прямими руками, освітою та головою зараз кругом потрібні. Зразу акцентую – ми не маємо відношення до ТЦК і не несемо за них відповідальності.
За деякі речі самі б натовкли окремим представникам воєнкоматів. Також я не можу говорити за весь досвід мільйонів військовослужбовців. Це мій досвід і тих, хто комунікує із центром.
Тому зазвичай ВЛК може займати і п’ять хвилин. Коли задають питання про стан здоров’я, людина все розповідає, у неї питають: “Які підтверджені діагнози, які довідки, де це все зафіксовано? Чим ви можете це довести у визначений законом спосіб?” Бо, згідно наших законів, ви можете лікуватися у швейцарській клініці, але забути дати довідки сімейному лікарю – і все.
Або сімейний лікар забув і не вніс інформацію в HELSI. Усе. Вас немає. Хвороб немає. Діагнозів немає. Ви можете оперуватися в усіх клініках України, але якщо немає нічого в системі, то… Треба все збирати і вносити в систему. Бо всі в ТЦК починають із системи HELSI. Якщо там немає ніяких довідок, ніяких діагнозів, нічого, що могло б бути підставою – діло лайно.
Ми всі в більшості своїй звикли, що лікуємося у приватних клініках за гроші, по знайомству і якби не обтяжуємо державу. Користі від неї небагато. І от зараз виходить, що все, що ми робили за свої гроші за кордоном, треба підтверджувати для держави, щоб усі ці дані були занесені в систему. Немає довідки – немає хвороби.
Тому якщо не навели ладу у своїх медичних паперах – саме час. У ТЦК нікому не вірять на слово. Там такого за ці роки наслухалися, що можна писати фантастичні романи. А в них є своя робота. Але навіть якщо у вас нічого немає, це ще не значить, що через три дні ви будете у штурмовиках.
У нас є кілька соціальних верств населення, яких полюбляють ТЦК. Наркомани, безхатьки, алкоголіки і “прочій антісоціальний елємєнт”. У них немає ні довідок, ні HELSI, нічого. Хронічні хвороби, біла горячка і таке інше. І я не знаю, куди вони цих людей дівають. Наприклад, з одного обласного ТЦК привезли 20 чоловіків – і всіх повезли назад. Іншим разом 18 привезли – і 17 повезли назад.
Бо в нас у навчальному центрі на прийомці обов’язково психолог, лікар і юрист. Ну, ще є інші спеціалісти, але ці відпрацьовують на 100%. Тому що нам потрібно “новобранців” учити 30+ днів, а потім вони повинні йти у війська, а не хворіти та займати у нас місце. Тому ми намагаємося працювати на результат, а не на процес. Немає сенсу приймати у військкомів людей, які потребують лікування, які не спроможні вчитися, які можуть заразити інших.
І ще деталь. У вас буде місяць часу, щоб підтвердити свої діагнози та захворювання. Так, із центрів теж люди лягають у лікарні та шпиталі. І навіть у центрах люди проходять обстеження і дообстеження. Ні в кого в навчальному центрі немає бажання працювати на облвійськкома, який хєрово робить свою роботу та пхає що в руки потрапляє без розбору.
Після того, як людей приймає навчальний центр, вони отримують базову військову підготовку і починається розподіл у підрозділи. І це, по суті, самий фінальний акт цього дійства. Приїздять люди з підрозділів із лікарями, із психологами і працюють із тими, кого повинні забрати в частини. І вони не просто мають право не брати людину, якщо їм щось не подобається – вони це роблять. Це не перші місяці повномасштабки, коли в окопи заганяли всіх, кого могли, без досвіду, знань та здоров’я. Зараз є чітке розуміння у командирів бригад, хто й навіщо їм потрібен.
Хворі, обмежено придатні (або по-новому, – “придатні для служби в підрозділах забезпечення”), вікові, зі слабким здоров’ям, майже 100% не попадуть у бойові підрозділи на бойові посади. Їх просто залишать у навчальному центрі, а потім відправлять у нові підрозділи забезпечення, де є вакансії.
Тобто алгоритм досить простий. Приводимо в порядок усі свої медичні документи, дипломи про освіту, курси, підвищення кваліфікації і таке інше. Навіть якщо ви не встигли це зробити, із вами ще мінімум два рази будуть спілкуватися на цю тему дуже поглиблено: коли приїдете в навчальний центр та коли завершите навчання і за вами приїдуть люди із частини.
На всіх на цих етапах ніхто не зацікавлений, щоб ви були баластом. Усі хочуть використовувати вас із найвищим коефіцієнтом корисної дії і за фахом та призначенням. На жаль, дуже багато військкомів роблять негарні речі, але з тим тиском, який зараз на них давить з усіх боків, важко давати оцінку їхній роботі.
І я ніяк не можу зрозуміти, чому очевидна для мене і для моїх однодумців річ ніяк не заходить в інших місцях. ТЦК, а особливо навчальний центр – це для людини уособлення держави, яку він іде захищати. Держави, яка позвала його на допомогу.
Держави,яка повинна з першого кроку показувати ставлення до свого майбутнього захисника. Держави, яка повинна створити такі умови, щоб людина розуміла, із якою повагою та шаною країна відноситься до кожного. Але на жаль… Маємо, що маємо в системі, і тихенько лупаємо цю скелю”.
