“Коли у своїх спогадах про перші роки незалежності України я розповідаю колегам, як їздив до Санкт-Петербурга для інтерв’ю з мером цього міста Анатолієм Собчаком, як інтерв’ю було перерване його заступником Владіміром Путіним, який хотів обговорити із шефом якісь нагальні справи, але Собчак встиг сказати мені, що Україна може залишатися у своїх територіальних кордонах тільки в разі, якщо зберігатиме партнерські взаємини з Росією – і присутній при цьому віцемер, якого я бачив уперше і востаннє аж до моменту, коли він став одним із вищих керівників Росії, – ствердно кивав головою, – багато хто може вважати це легендою або намаганням перенести мій сучасний досвід на події тридцятирічної давнини. Ну не міг же Путін ще тридцять років тому, коли ніхто навіть не уявляв собі його політичної кар’єри, мріяти про окупацію українських земель!” – розповів оглядач Віталій Портников у своєму відеоблозі, передають Патріоти України, та продовжив:
“Але ось у Німеччині оприлюднили раніше закриті архіви міністерства закордонних справ країни, серед яких виявилася службова записка тодішнього генерального консула Німеччини в Санкт-Петербурзі Еберхарда фон Путткамера. І цей дипломат тепер – головний мій свідок. Адже у 1994 році він доповідає німецькому зовнішньополітичному відомству саме те, що тоді говорили мені Путін і Собчак. І називали Крим, східну Україну та північний Казахстан вічною частиною російської держави, яка ніколи не була для неї закордоном.
Причому, як бачимо, Путін настільки впевнений у своїй правоті, що навіть не намагається приховати своїх поглядів на російські «території» від західного дипломата. Вже коли стане президентом Росії, ще на початку 2000-х, він без жодних обумовлень називатиме Україну штучною державою – і в розмовах з президентом США Джорджем Бушем-молодшим, і у розмовах із федеральним канцлером Німеччини Герхардом Шредером. А ті, у свою чергу, транслюватимуть цю позицію Путіна іншим західним лідерам.
Тож питання не в тому, коли ж Путін «з’їхав з глузду», повірив у те, що українського народу не існує, і почав думати про окупацію України. Відповідь є простою: він так думав завжди. Коли говорив про якісь там російсько-українські взаємини, про партнерство, про повагу до української державності – він просто брехав. Бо не мав тоді реальної можливості втілювати свої політичні погляди. Навіть після обрання президентом Росії така можливість з’явилася не відразу.
Але майже одразу він почав серію спецоперацій, спрямованих на підкорення Української держави та дискредитацію її інституцій. Практично відразу він почав вимагати від нового голови «Газпрому» Алексія Міллера будувати систему газопроводів, яка дозволила б Росії обійтися без української газотранспортної системи. І це був не лише засіб тиску на українське керівництво, а й підготовка до можливих бойових дій – якщо в них виникне потреба.
Путін як особистість формувався у середовищі співробітників КДБ СРСР – справжнього шовіністичного осередку тодішньої імперії, особливо в її російській частині. Уже в 1980 роках радянські чекісти замислювалися про демонтаж комуністичного режиму з метою перетворення держави на нову Російську імперію – з приватною власністю і домінуванням російської нації. На Луб’янці зачитувалися романами Пікуля.
Важко уявити, щоб у Санкт-Петербурзі, де народився і служив Путін, де формувались його майбутні соратники – такі як Микола Патрушев – шовіністичні настрої були менш поширені. Навпаки – це була столиця колишньої імперії, життя на тлі царських палаців і особняків знищеної аристократії. І чекісти мріяли зайти в ці особняки не просто як господарі, а як спадкоємці імперії, втраченої їхніми батьками. Прихід до влади за умов скорочення імперії на 14 республік був для них катастрофою. Повернення цих територій стало для них справою життя. Бо без повноти імперського простору влада і збагачення не були для них ані солодкими, ані достатніми.
А Собчак – що ж. Тези, які я почув від нього у Санкт-Петербурзі, він неодноразово озвучував публічно. Слова Путіна про «подарунок більшовиків Україні» – так президент Росії назвав східні регіони нашої країни під час промови в день анексії Криму – це пряма калька з інтерв’ю колишнього мера Санкт-Петербурга у 1990-х.
Але тепер, коли минуло понад 30 років, я замислююся: хто ж все ж таки був чиїм учнем? Чи справді Путін перейняв у Собчака його шовіністичну програму, чи, може, це сам Собчак – чутливий до настроїв місцевих чекістів – уважно слухав вихідця з КДБ Путіна після того, як той став його заступником, а, можливо, й куратором у мерії Санкт-Петербурга? Чи був Путін справді учнем, чи вони вчили один одного?
Нещодавно я випадково натрапив у YouTube на програму, яка вийшла в останній день путчу серпня 1991 року. Коли у Москві забороняли КПРС, у Києві проголошували незалежність, а у Санкт-Петербурзі Собчак і Путін приймали американських бізнесменів. Ролі в цьому телевізійному репортажі були розподілені бездоганно. Собчак говорив про демократичну Росію, а Путін розповідав, якими привабливими будуть економічні проєкти, що їх північна столиця Росії запропонує американським гостям.
Через тридцять років ту саму комбінацію Путін конструюватиме з представником Трампа Стівом Віткоффом, якого знову очікують у російській столиці наступного тижня. Він завжди діяв прогнозовано. І ніколи не відмовлявся від своїх реваншистських поглядів та оборудок. Саме тому я переконаний: від України він не відступиться за жодних умов. І не існує аргументу, який міг би переконати його відмовитися від претензій на нашу країну.
Путін сьогодні втілює у життя те, про що він і його колеги по КДБ мріяли вже понад тридцять років. І саме тому його потрібно зупиняти, а не домовлятися з ним”.
