Я повернулася додому з Польщі після двох років тяжкої роботи.
За весь цей час жодного разу не приїжджала до рідного села, бо кожна зароблена копійка йшла на будівництво будинку для сина.
Роботи за кордоном було багато, часу на відпочинок чи поїздки просто не залишалося. Слухаючи розповіді подруг-заробітчанок про те, як вони відвідують Україну, я мимоволі заздрила.
– Ганно, ти себе зовсім не шкодуєш! З білого світла зникла, – умовляли мене колеги.
– Я ж для сина намагаюся, – відповіла я.
– Ну він же дорослий чоловік! Купила б собі щось – новий одяг або хоча б каву попила в кафе! – намагалися мене навчити вони.
І в чомусь вони мали рацію.
Сергій з Людою, моєю невісткою, постійно просили гроші: то на вікна, то на дах, то на меблі. Я вірила, що все це для їхнього щастя, а потім у цьому будинку знайдеться куточок і для мене.
Адже раніше це навіть не хата була, а хлів: дах протікав, взимку доводилося бігати в туалет через весь город, вікна продувались, а митися доводилося в тазі з кип’яченою водою.
Так я й поїхала до Польщі, де платили добре, та надали безкоштовне житло у гуртожитку. Працювала багато, часу на відпочинок не було зовсім.
Зрештою, син повідомив, що ремонт завершено.
Я зібрала подарунки до свят, взяла гроші, попрощалася з подругами та вирушила додому. Коли я зайшла у двір, серце завмерло.
Будинок було не впізнати: другий поверх з балконом, доріжки викладені плиткою, новий автомобіль красувався біля літньої кухні.
– Мамо, подивися, як здорово вийшло! Люда каже, тепер не соромно запрошувати друзів! – радів син.
– Дуже красиво, синку, – відповіла я, ледве стримуючи сльози.
– Тепер у вас справжній будинок, як я мріяла. Усередині все виглядало ще краще: нові меблі, кухня з сучасною технікою – посудомийка, мультиварка, витяжка. У вітальні величезний диван та телевізор на всю стіну. По дому їздив робот-пилосос. Все це я бачила вперше, хоч за кожен квадратний метр платила сама. З нетерпінням я запитала:
– А де я спатиму? Син ніяково почухав потилицю:
– Мам, ми з Людою подумали, що тобі буде зручніше в літній кухні. Я вже поставив обігрівач.
– У літній кухні?
А як же кімната для гостей чи хоча б вітальня? Люда швидко відповіла:
– Знаєте, мамо, цей будинок ми будували для себе та дітей.
Адже ви рідко приїжджаєте, так що літня кухня – відмінний варіант. Все необхідне там є, і нікому ви не заважатимете.
Ці слова вдарили, мов холодний душ. Я пішла подивитись своє «тимчасове житло».
Це була маленька кімнатка, більше схожа на склад: диван з проваленими пружинами, старий стіл і блимаючий телевізор. Площа навряд чи сягала 20 квадратних метрів.
– Мам, ти ж розумієш, все це для дітей, для їхнього майбутнього. Ти сама завжди казала, що головне – допомогти мені стати на ноги. От ти й допомогла, тепер у нас є все. А ти всього на кілька днів, на свята?
– Синку, – голос тремтів, – все це я робила заради вас. Чому ви не могли дати мені пожити в цьому будинку хоч кілька днів?
Хіба я цього не заслуговую?
– Мамо, це був твій вибір – їхати до Польщі.
Цієї ночі я не заплющила очей. Сльози текли, а в душі розривався глухий біль.
Я вірила, що гроші зможуть зробити сім’ю щасливою. Але, схоже, забула, що кохання та пошану не можна купити за злоті. А син, якому я віддала все, так легко позбавив мене місця в будинку, який я збудувала для них.
На ранок я зателефонувала знайомій до Польщі та запитала, чи є вакансії на заводі.
Вирішила повернутися та заробити на власний будинок.
Тому що тут я виявилася зайвою…
Джерело
