Київ. Громaдський Транспорт. Я Мовчки Закіпала Спостерігаючи За Цією Картиною…

Різне

Не часто, але потрапляю у громадський транспорт. І сьогодні довелося. Щоправда, спочатку хвилин 30-40 чекала хоч би якого. Холодяка, безкінечне блимання межи очі безкінечними фарами безкінечних машин центру міста, навкруги суцільні, у палець товщиною, татуйовані смоляні брови з-під однакових плетених шапок, нарощені вії, розкішні бренди гривень за чотириста і сірі спортівки з білими кросівками на здоровенних лосях.

Приїхав тролейбус, в який мене занесли і утрамбували.

Від площі Льва Толстого до універу їхали ще 40 хвилин.

Подорож навіювала бажання когось убити, хоча б покалічити, ну, добре, просто зіпсувати комунальне майно — типу врізати по валідатору, розбити вікно, защемити пальці кількох громадян старим компостером чи хоча б дверима, а також багатьом громадянам забілити їхні імена в паспорті і переназвати їх іменами найнепопулярніших тварин або часто вживаних імен тварин з народного фолькльору.

Відео дня:

Один лось під два метри зростом (не перебільшення) у сірих спортівках на білі кросівки із — увага — тоненьким браслетом із рядочку штучного навіть не цирконію царював на передньому сидінні, а навколо нього в позах стриптизерки на пілоні спресувалися громадяни старшого віку, декому явно було за сімдесят.

Я мовчки закіпала, спостерігаючи за цією картиною, хвацько утримуючи на обох плечах та спині громадян із нестійкою життєвою та фізичною позицією.

Але коли біля Володимирського собору в тролейбус майже вповзла жінка далеко за вісімдесят, я легко доторкнулася до плеча ‘сірих спортівок’ і так само елеґантно тицьнула пальцем у бік старенької.

Мовчки. Бо якби я щось почала говорить, то потім би про це жалкувала.

Видно, якийсь особливий блиск був у моїх очах над маскою і під шапкою, бо лось із грацією газелі миттю підхопився із свого місця.

Я, скориставшись моментом, взяла під лікоть жінку і посадила її на звільнене місце, вона ледве вмостилася, ноги її не дуже слухалися.
Вона разів чотири сказала ‘дякую, синок’, весь час винувато усміхалась, але ‘синок‘ стояв насуплений, з маскою під носом і ніяк не реагував на її подяки.

Біля цирку мені треба було виходити, на щастя не мені одній і тому мене винесли на свіже повітря — здається, я навіть не перебирала ногами.

А за вікном повз мене пропливли далі усміхнена бабуся і насуплений ‘синок‘ із блискучим браслетом в сірих спортівках.

Я, як тільки опинилася за межами громадського транспорту, віднайшла душевну рівновагу і почуття сорому за нещодавню внутрішню потребу кримінальних чи хуліганських дій.

З цим треба щось робити.

З громадським транспортом у Києві.

Наталка Діденко

Прокоментуйте:
Рейтинг статті
Поділитися з друзями
BBCcCNN