У час, коли Україна веде виснажливу війну за саме своє існування, кожне слово може стати або зброєю проти ворога, або ударом у спину власним захисникам. Відомий політик та військовий Андрій Іллєнко не зміг мовчати, спостерігаючи за хвилею хейту, яка останнім часом накрила вище військове керівництво. Його слова звучать як холодний душ для тих, хто переплутав конструктивні зауваження з відвертим паплюженням армії.
Посада Головнокомандувача під час такої масштабної війни — це не просто крісло в кабінеті. За словами Іллєнка, це тягар історичного масштабу. Але чи всі розуміють різницю між правом на власну думку та шкодою для національної безпеки?
Нове призначення та великі сподівання
Коментуючи останні кадрові зміни, Іллєнко назвав призначення генерала Драпатого надзвичайно позитивним кроком. Його авторитет серед бійців є незаперечним, а бойовий шлях говорить сам за себе. Проте політик одразу застерігає українців від небезпечної пастки — надто завищених очікувань, які в умовах жорстокої війни можуть призвести до швидкого розчарування.
“Генерал Драпатий — один з найкращих командирів цієї війни. Вірте, допомагайте, ставайте у стрій”, — закликає Іллєнко, нагадуючи, що успіх генерала — це успіх кожного з нас.
Де проходить червона лінія?
Найбільше обурення у військового викликала манера, в якій деякі активісти та блогери дозволяють собі висловлюватися про Олександра Сирського. Публічні образи, нецензурна лексика та таврування “ворогом” — це не критика, це гра на руку окупанту.
«Є легітимна критика, а є обпльовування, яке послаблює авторитет ключової військової інституції та бʼє по армії як такій»
Іллєнко наголошує: ніхто не має імунітету від зауважень, навіть вище командування. Але форма має значення. Коли дискусія перетворюється на базарну лайку, вона руйнує фундамент, на якому тримається фронт.
Суд історії розставить крапки
Залужний, Сирський, Драпатий — ці імена вже вписані в літопис української незламності. На думку Іллєнка, ми маємо бути вдячними за те, що взагалі маємо шанс дожити до моменту, коли майбутні історики аналізуватимуть їхні рішення, перемоги та неминучі помилки.
Зараз же головне завдання суспільства — не ставати внутрішнім фронтом, який знекровлює власну армію емоційними та безвідповідальними випадами.
А що ви думаєте про таку позицію? Де, на вашу думку, межа між справедливою критикою та інформаційною шкодою? Пишіть свою думку в коментарях та обов’язково поділіться статтею з друзями!
