І знову плаче наша Україна, бо знов хоронить мати сина…
І хоч загинув нині він один, але ж то був саме її син.
Це була в неї мамина надія, така весела і крилата мрія,
Живила душу і злітала до небес, та він загинув, не воскрес.
Нічим не виміряти горе, воно безкрайнє наче море…
Маєм війну, бої тривають, герої ніби не вмирають,
Та все ж хоронимо їх ми. Тих, що стоять за нас грудьми.
І відлітають їхні душі, а біль ніхто вже не заглушить…
Як жити матері віднині? Бійці скандують: “Слава Україні”!
До неї вже прийшла весна, її живуча сила чарівна,
Зійшла на землю, радує травою, а мати заніміла над труною…
Стоїть, весни не відчуває, свідомість дійсності вже не сприймає,
“Герої не вмирають”, та чи для неї ці тепер слова?
Здіймає руки і благає неба: живий потрібен син, героя їй не треба!
“О, Боже! В чім моя провина? Моє життя візьми, моє, не сина!”
Рвалося серце, щем, і небо враз заплакало рясним дощем…”
Редакція сайту не несе відповідальності за зміст блогів. Думка редакції може не збігатися з авторською.
