Байден-Путін: лакмус для оцінки — перемога, чи зрада? Україна буде ключовим питанням під час розмови, і це для нас дуже важливо. Але не єдиним ключовим питанням — є ще Китай, є стратегічні ракетно-ядерні озброєння, є Іран і Сирія, і це нас насторожує. Під час переговорів буде не лише фіксація часом протилежних позицій (вони зрозумілі й уже заявлені) — буде торг, не буквально як на базарі, але близько до того: щоби щось отримати (з дуже бажаного), треба чимось і поступитися (краще з менш важливого).
Обама, в команді якого працював Байден, був досить відвертим — він не вважав Україну «життєво-важливою» для Америки, тому й не доклав зусиль для зупинки путінської агресії, обмежившись «глибокою і дуже глибокою стурбованістю». Байден, ставши президентом, визнав Україну «життєво-важливою», втім він же дав зелене світло анти-українському ПП-2, чим показав, що інтереси Німеччини і Росії для нього «життєво-важливіші» за Україну. Китай — ще більше «життєво-важливіший» для Байдена, тут не варто навіть порівнювати…
Що для нас буде лакмусом для оцінки підсумків зустрічі Байден-Путін? Як відрізнити перемогу від зради? Адже це буде непросто зробити, бо ні явної перемоги, ні явної зради — напевно не буде, розбиратися доведеться у «відтінках сірого». Чому?
Тому що Байден не погодиться надати Путіну гарантії (та ще й юридично оформлені, як на тому РФ наполягає) про те, що НАТО більше не буде розширятися на Схід і не буде нарощувати на російському напрямі свою військову інфраструктуру. Таких гарантій, переможних для себе, — Путін точно не отримає. Бо якби Америка відступила під диктатом Путіна, то далі її просто порвав би набагато потужніший Китай, і Байден це усвідомлює.
А Путін не погодиться на вимоги Байдена щодо повернення Україні Криму, визнання Росії стороною конфлікту (агресором), не погодиться і на швидке виведення військ із Донбасу. Такого переможного козиря Байдену — Путін точно не дасть.
А що може дати? Путін може погодитися зняти військову напругу на наших кордонах (створену ним спеціально для залякування Європи і щоб змусити Байдена сісти за стіл переговорів), але в обмін на що? На зупинення/обмеження американської допомоги нам? Чи в обмін на тиск на Україну з боку Америки, щоб змусити нас виконувати капітулянтські Мінські домовленості?
Власне «МІНСЬКІ ДОМОВЛЕНОСТІ», мертві з моменту їхнього підписання (жоден пункт за майже 7 років так і не виконано) і капітулянтські по своїй суті (бо розірвуть нашу країну на кілька частин і позбавлять вибору власного майбутнього) — вони, на мою думку, якраз і будуть лакмусом-індикатором результатів завтрашніх переговорів за шкалою «перемога-зрада».
Якщо Байден стане на сторону Путіна і після переговорів публічно повторить його мантру про «необхідність повного виконання МІНСЬКИХ ДОМОВЛЕНОСТЕЙ так як вони були підписані» (знаючи, що в разі їхнього виконання не те що України в НАТО — України як суверенної держави не буде взагалі) — така згадка Байдена про МІНСЬКІ ДОМОВЛЕНОСТІ й буде для нас індикатором зради.
Або ж, делікатніше, фіксацією факту того, що серед інших пріоритетів розмови Америка відсунула Україну на задній план.
Якщо ж на переговорах і після них Байден чітко заявить, що як засіб вирішення російсько-українського воєнного конфлікту МІНСЬКІ ДОМОВЛЕНОСТІ — себе вже вичерпали, треба шукати інші рішення, для того проводити нові переговори, і Америка візьме в них повноцінну участь, а в період до досягнення стійкого миру продовжуватиме воєнну підтримку України і її курс до НАТО — от тоді, я вважаю, нам можна буде говорити про перемогу. Яка не принесе стійкого миру швидко, але дасть нам шанс його досягти, зберігши за собою право обирати свій власний зовнішньополітичний і безпековий курс.
Тож у потоці коментарів і прес-релізів за підсумками розмови Байден-Путін раджу шукати ключове для нас словосполучення «МІНСЬКІ ДОМОВЛЕНОСТІ» і в якому саме контексті воно прозвучить. В ідеалі, краще б воно зовсім не прозвучало.
