Європа дедалі частіше розглядає Україну як буфер проти Росії, ігноруючи внутрішні проблеми країни.
Європейські лідери дедалі частіше уникають публічного обговорення проблем демократії в Україні, зосереджуючись насамперед на власній безпеці.
Про це пише Олександр Роднянський у колонці для The Wall Street Journal.
Публічно Європа продовжує підтримувати Україну в категоріях цінностей — як державу, що бореться за демократію, суверенітет і верховенство права. Однак у приватних розмовах, за словами автора, дедалі чіткіше звучить інша логіка: підтримка України — це спосіб виграти час і стримати Росію.
Фактично Україну дедалі частіше розглядають не лише як країну, яку потрібно захистити, а як буферну зону між Росією та ЄС.
Роднянський наголошує: проблема не в тому, що Європа керується власними інтересами — це природно для будь-якої зовнішньої політики. Проблема в тому, що вона не говорить про це прямо, продовжуючи прикриватися риторикою «моральної місії».
Автор прямо називає це небезпечною подвійністю. Такий підхід, за його словами, призводить до того, що внутрішні проблеми України відсуваються на другий план, поки вона продовжує тримати фронт.
«Поки фронт тримається, майже все інше стає легше виправдати», — зазначає він.
Йдеться, зокрема, про примусову мобілізацію, посилення виконавчої влади, відкладену підзвітність, корупцію та політичну дисфункцію.
Автор підкреслює, що війна не лише захищає державу, а й змінює її — часто деформує інститути. В Україні вже видно ознаки цього процесу: напруження між гілками влади, труднощі з ухваленням законів, а також залежність від зовнішнього фінансування.
Окремо він звертає увагу на фінансову ситуацію: затримки з виконанням вимог Міжнародний валютний фонд можуть поставити під загрозу мільярдну підтримку, що свідчить про глибші інституційні проблеми.
Роднянський попереджає: якщо нинішня тенденція збережеться, Європа ризикує отримати на своєму кордоні не стабільного партнера, а державу з серйозними внутрішніми проблемами — сильно озброєну, травмовану війною, політично нестабільну і таку, що має труднощі з управлінням та інтеграцією.
Попри це, в багатьох європейських колах такі оцінки залишаються табуйованими.
Автор підкреслює: говорити про ризики для демократії в Україні — не означає виступати проти неї. Навпаки, це необхідно для її майбутнього.
Він закликає Європу змінити підхід: підтримка України має поєднуватися не лише з військовою допомогою, а й із розвитком інституцій — прозорістю, підзвітністю, боротьбою з корупцією та обмеженням надмірної концентрації влади.
Інакше, підсумовує автор, стратегія «буфера» може обернутися новою проблемою для самої Європи
