– Мам, я ж сказала, що свій ювілей буду святкувати лише в колі найближчих, – сказала мені зухвало дочка, коли я задзвонила, щоб уточнити, коли приходити і що з собою взяти.
Я розумію, що така поведінка Віри – це справа рук зятя. Він вважає, що раз ми сину з квартирою допомогли, то і дочці повинні. Але ми і так зі всіх сил постаралися. Однокімнатну квартиру своїх батьків я їм віддала. Сваха замість того, щоб подякувати, сказала:
– Трохи їм тісно буде. Якби було хоч дві кімнатки…
Спочатку я вирішила не реагувати, але що далі, то більше мене обурювало це ставлення. Зять почав явно налаштовувати Віру проти нас.
Віра змінилася. Якщо раніше вона завжди радилася зі мною, то тепер усе вирішує “колективно” з чоловіком. А насправді всі рішення приймає він, а Віра просто повторює його слова.
Наприклад, нещодавно:
– Мам, ти могла б забирати дитину з садочка три рази на тиждень? А ще допомогти з харчами, бо ми зараз економимо.
Я мало не впала зі стільця. Ми і так постійно щось їм передаємо – то овочі з дачі, то закрутки, то гроші на ремонт тієї ж однокімнатної квартири. А вони ще й вимагають?
– Віро, ми з батьком і так вам допомагаємо. Може, твої свекри теж підключаться? – запитала я.
На що вона відповіла:
Та вони ж пенсіонери, у них не так багато можливостей, як у вас.
Чесно кажучи, в мене ледь не скочив тиск. Ми з чоловіком теж не молоді, працюємо, як можемо, і всі гроші йдуть на допомогу дітям. Невже цього замало?
Зять постійно натякає на те, що трикімнатна квартира сина – це “несправедливо”. Мовляв, їм теж треба більшу, бо дитина росте і буде потребувати більше простору. Та, сину ми допомогли придбати трійку, але на спілку зі сватами, а це багато значить…
Одного разу він навіть сказав прямо:
– Ви ж, напевно, думаєте про те, щоб продати свій будинок і розділити гроші між дітьми?
Я мало не розсміялася йому в обличчя. Але стрималася і відповіла:
Ми з батьком ще не на пенсії, а наш дім – це те, що ми будували роками. Якщо щось і залишиться, то після нас. А зараз, вибачте, але ми не зобов’язані розриватися на дві родини.
Звісно, після цього зять став ще холоднішим. І Віра теж. Вона тепер спілкується так, ніби я їй щось винна. Навіть нас на своєму ювілеї Віра бачити не хоче. Всі натяки йдуть, ніби то ми самі винні, і в них немає місця для нас на святі. То для друзів місце є, а для мами з татом нема. Я не здивуюся, якщо там і свати наші будуть…
Чому діти забувають, що батьки – не мішки з грошима?
Я завжди вважала, що допомагати дітям – це природно. Але, здається, ми з чоловіком зробили помилку, поставивши їхні потреби вище за свої. Замість вдячності ми отримали претензії та вимоги.
І тепер я питаю себе: а що далі? Ми з батьком не молодшаємо, сили не додаються, а діти, здається, вважають, що ми їм зобов’язані все життя.
Дорогі читачі, що ви думаєте? Як правильно поставити межі у стосунках із дітьми та зятями, щоб вони нарешті зрозуміли, що батьки – не безмежне джерело ресурсів? Чи, можливо, я десь помилилася?
