Боєць мріяв про кар’єру актора й режисера театру. Війна зламала його плани.
Адам Лінчак народився й виріс у родині вчителів у прикордонному селі Старява, що на Львівщині. У шостому класі вступив до Мостиської юнацької школи мистецтв, вивчав акторську майстерність. Викладач Зеновій Богуцький (на жаль, він вже пішов з життя) став для Адама взірцем, наставником, наче батьком. Він розгледів талант юнака.
“Під час творчого конкурсу при вступі до ЛНУ імені Івана Франка на факультет культури і мистецтв потрібно було продемонструвати, зокрема, й музичні здібності, — розповідає 40-річна Наталія Лінчак, мати воїна. — Адам, не маючи музичної освіти, заспівав жартівливу пісню й захопив журі своєю харизмою. Відтак почав навчатись за спеціальністю “актор драматичного театру і кіно”.
Першокурсників закріпили за режисерами театрів, Адам потрапив у майстерню Дмитра Захоженка. Мати згадує, як радісно син повідомив: “Мамо, я — Захоженятко”. Він жив мистецтвом. “Адам був дуже веселий, розумний і вірний. Якщо впускав людину в своє життя, то назавжди. Поняття дружби для Адама було визначальним, — ділиться однокурсниця юнака Ольга Федина. — А ще він мріяв відкрити власний театр, де виступатиме на сцені й буде режисером”.
Коли Адам навчався на другому курсі, почалось повномасштабне вторгнення. Хлопець з однокурсниками зустрічав евакуаційні поїзди, розміщував у театрі переселенців. “Я жила й працювала вчителькою в Німеччині, тож попросила Адама привезти до мене семирічного брата Устима, — згадує мати. — До слова, саме тоді студентам цього курсу один з чеських вишів запропонував продовжити навчання”. Тож Адам привіз братика до мами й разом з однокурсниками здобував освіту за кордоном до кінця навчального року.
“Але там Адам не зміг себе реалізувати, розкрити свій потенціал. Казав, що всюди бачить жалісливі погляди. Тож повернувся до Львова, — каже пані Наталія. — А щойно в листопаді 2022 року синові виповнилось 18 років, заявив, що йде в ЗСУ. Я благала його не робити цього, бо ще занадто юний, падала на коліна. Але він так вирішив”. Адам Лінчак кілька разів ходив до військкомату, та його не брали на службу через вік. Зрештою таки домігся свого й наприкінці травня 2023- го підписав контракт, приєднавшись до лав 111-ї бригади ТрО. “Сказав, що йде захищати людей, яких любить”, — зауважує однокурсниця Ольга.
“Адам воював на Донецькому напрямку, — розказує мати. — Був наймолодший у бригаді й пишався своїми здобутками навідника міномета. Його дуже цінували й підтримували побратими. Торік наприкінці грудня Адам приїхав додому на похорон прабабусі. Відтак Новий рік зустрів із родиною. “Ще й познайомив нас зі своєю дівчиною, — ділиться мати. — Тоді я не знала, що бачу сина востаннє. Вірила у прикмету: як рік зустрінеш, так і проведеш. Сподівалась, що скоро мій Адамчик повернеться додому”.
Згодом Адам Лінчак потрапив на Бахмутський напрямок. “Сьомого серпня цього року я прийшла до місцевих волонтерів, які щойно сплели 50, ювілейну сітку й сказали, що хочуть її відправити підрозділу, де служить Адам, — згадує Наталія Лінчак. — Написала про це синові. Але так і не дочекалась відповіді”… Наступного дня волонтери сказали — з’явились погані чутки. Жінка подзвонила старості села й почула: “Мої співчуття”. Тоді зателефонувала командирові свого сина. Він розповів, що сьомого серпня Адам разом із двома побратимами довезли боєприпаси на позицію, а коли повертались, у машину поцілив fpv-дрон — саме туди, де сидів її син… На прощання із 19-річним воїном приїхали й “Захоженятка”. Адама Лінчака ховали під їхнє виконання пісні “Ой у лузі червона калина…”
“На 40-й день після похорону сина вдома раптом зацвіла вишня. Хочу вірити, що це знак — йому добре на Небі, — каже мати. — Адам любив полуниці, тож тепер біля портрета нашого маленького за віком, але великого серцем Героя я запалюю свічку з ароматом полуниці. Він любив людей! Сподіваюсь, вони його не забудуть”.
