За оцінками правозахисників, у російському полоні нині перебуває приблизно 20 тисяч цивільних українців. Серед них півтора року була і жителька Донеччини Юлія Дворниченко. Увесь цей час із неволі на неї чекали двоє синів – Марк і Данило. Юлія розповіла свою історію DW, передають Патріоти України.
Уперше російська агресія змінила життя Юлії у 2014 році, коли її рідне місто Чистякове (колишній Торез) було окуповане. Тоді вона з родиною виїхала до Маріуполя, але після смерті чоловіка змушена була повернутися з дітьми додому. Щоб заробляти на життя, Юлія працювала перевізницею – возила людей між окупованими територіями та підконтрольною Україні частиною.
У 2021 році пункти пропуску перестали працювати, і Юлія більше не могла виїжджати. Однієї березневої ночі до її дому прийшли представники так званого Міністерства державної безпеки» «Донецької Народної Республіки». Жінку звинуватили у шпигунстві та забрали. Молодший син Марк спав і нічого не бачив, а старший Данило став свідком арешту. Протягом місяця діти залишалися самі – сусідам заборонили їм допомагати.
Юлію утримували в сумнозвісній донецькій тюрмі «Ізоляція», де її змусили підписати зізнання під тиском і погрозами відібрати дітей та відправити їх до дитячого будинку. «Cаме на «Ізоляції» що до чоловіків, що до жінок однакові методи. Струмом б’ють. Мене роздягли догола, били, заливали воду», – пригадує Юлія.
Згодом жінку перевели до Донецького СІЗО, де вона чекала на суд разом з іншими цивільними українками – жінками різного віку та професій, об’єднаними однаковими обвинуваченнями.
Найважчим для Юлії була розлука з дітьми. Телефонні розмови були заборонені, дозволяли лише листи, які йшли місяцями. У листах сини писали, що чекають на маму, намагалися її підтримати та надсилали фотографії.
Після початку повномасштабної війни умови утримання погіршилися, а тиск на полонених посилився. Попри заяви, що обмінів не буде, жінки сподівалися на повернення. У жовтні 2022 року Юлію та ще двох жінок несподівано вивели з СІЗО – їх готували до обміну. 17 жовтня вони повернулися в Україну.
Після звільнення Юлія почала шукати спосіб возз’єднатися з дітьми. Молодший Марк залишався на окупованій Донеччині з опікункою, а Данило перебував у родичів у Росії. Зрештою у грудні 2022 року обом синам вдалося виїхати з окупації та приїхати до Києва, де вони знову обійняли маму.
Нині родина живе на Київщині. Марк ходить до школи, Данило працює, а Юлія освоїла нову професію – стала майстринею з манікюру. Значну частину часу вона присвячує публічним свідченням про злочини Росії проти цивільних та підтримці інших жінок, які пережили полон.
Разом з іншими колишніми бранками Юлія долучилася до громадської організації «Нумо, сестри!», яка допомагає жінкам відновлювати документи, знаходити житло й роботу та бореться за повернення тих, хто досі залишається в неволі.
За словами правозахисниць, повертати цивільних полонених надзвичайно складно, адже міжнародне право фактично не оперує поняттям «цивільний полонений». Майже 20 тисяч цивільних українців, серед них близько двох тисяч жінок, досі утримуються в російських тюрмах і катівнях.
Юлія зізнається: вона не може забути жінок, які залишилися в полоні. Але вірить у боротьбу за їхнє повернення і водночас намагається надолужити втрачений час, уважно спостерігаючи, як дорослішають її сини.
