Живу одна, родичів немає. Кому залишити спадок?

Україна

Іноді життя складається дуже незвичайним чином. Цим і хочу з вами поділитися. Наступного року мені виходити на пенсію. Старість вже на підході, починаю про все це думати.

Про кінець земного шляху, про вічне. І найбільше засмучує, що немає ніяких спадкоємців, кому можна залишити нажите.

З мого життя роман можна писати! Я народилася в дуже маленькому гірському селі. Батьків втратила рано. Виховувала мене бабуся, і крім неї у мене нікого не було. Вона і розгледіла мій талант. Я любила книжки виразно читати, вірші всякі розповідати. З дитинства мріяла стати актрисою. Бабуся мене в цьому підтримувала. Коли я школу закінчила, вона назбирала грошей, відправила мене вступати до Києва.

І я вступила до театрального! Але провчилася недовго, тому що мене почали кликати на ролі в кіно. Не хочу хвалитися, великих ролей не було, але знімалася в декількох фільмах, які все знають і люблять.

Залицяльників у мене тоді було… не перерахувати! Змінювала їх направо і наліво, хотіла отримати від життя все. Акторством на життя було заробити складно в ті часи. Чого мені тоді тільки не дарували! Шуби, прикраси, косметику з-за кордону. За одного чоловіка, поки була молода, навіть заміж вискочила. Але ми прожили разом всього кілька років, потім розлучилися, він залишив мені трикімнатну квартиру.

Одним словом, я як та стрекоза. Літо червоне проспівала, не встигла озирнутися – пройшла молодість. Це відомі актриси і в віці продовжують грати в кіно, а в мене не вийшло пробитися. А як краса зів’яла, так і всі кавалери пропали. Залишилася я одна. Бабусі не стало, заміж ще раз не вийшла, зіркою так і не стала.

Багато хто після сорока для себе народжують, а я і дітей особливо не хотіла. Перебивалася дрібними ролями, потихеньку продавала все барахло, що надарували, так і жила. Хороша подруга у мене була тільки одна. Її не стало у минулому році. Тоді я і задумалася, а кому квартира дістанеться, як і мене не стане? Не хочу державі віддавати.

Останні кілька місяців живе зі мною в одному під’їзді пара. Хороші такі, привітні, і двері притримають, і про здоров’я запитають, і продукти допоможуть донести. Не шумлять, працюють, ходять за ручку. Дивлюся на них і розчулююся.

Самі вони квартиру зорендують, видно, що небагаті. Я ось і думаю, може, написати заповіт і їм квартиру залишити? Мені-то вона після на тому світі точно ні до чого, а добру справу зробити хочеться, щоб хтось про мене пам’ятав. Дивно це буде, ось так, практично чужим людям квартиру заповідати?

Фото – ілюстративне.

Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!

Заголовок, головне фото, текстові зміни. – редакція Інтермаріум.

Источник

Ти ще не підписаний на наш Telegram? Швиденько тисни!

Рейтинг статті
Поділитися з друзями
BBCcCNN