Згадайте, як ви любили

Маю вже 38 років, і коли читаю листи матерів, які хочуть, щоб діти робили так, як матусі бажають, бо «вони прожили життя, мають досвід», мені хочеться закричати: «Мами, зрозумійте своїх дітей! Вони кохають. Це тільки вам здається несерйозним, це тільки для вас — рано!»

Мені було 17 років, коли закохалась. Я знала — це назавжди, це той єдиний, якого чекають усе життя. Та не зрозуміли мої батьки. І навіть старша сестра.

Я ж тільки закінчувала школу, а він працював шофером, мав 22 роки.

Ми кохали, як у казці. Відчували одне одного навіть коли знаходились далеко. Були впевнені, що розлучить нас тільки смерть. Та розлучила моя рідня: бабуся, мама і сестра. Вони об’єдналися проти нас. Сестра приносила новину, що ми все ж зустрічаємось, бабуся здіймала скандал, мама била. Коли знову вони мене побили, він не витримав і поїхав, щоб я забула його. Відтоді наші життя пішли шкереберть. Я закінчила школу і поїхала вчитись до іншого міста, щоб не згадувати про коханого. Та хіба можна забути? Я й тепер, через 20 років, усе пам’ятаю й гірко плачу.

Мати все зрозуміла, та пізно — він одружився. Ми зустрілись перед його весіллям. Стояли, розмовляли. Підійшли його друзі й спитали: «Це твоя жінка?» Він відповів: «Так, єдина й справжня жінка».

Згодом я одружилася. І знову, не змовляючись, ми зустрілися. Він ходив зі мною купляти фату. Розмовляли, жартували, бажали щастя одне одному. Та не було його ні в мене, ні в нього. Чоловіка мала хорошого, веселого на вдачу. Кохав мене, але відчував, що я його не кохаю. Прожили ми п’ять років і розійшлися. Я хворіла. Бог не дав нам діточок. Подумала — чому через мене чоловік не матиме дітей, і пішла.

Вийшла заміж вдруге за вдівця з двома дітьми. Сподівалася, що це вирішить усі мої проблеми. Дітей я дуже любила, знала, що й вони мене любитимуть. Та не таким виявився їхній батько. Хоч і кохав мене по-своєму, але й руку піднімав майже з перших днів.

Терпіла понад 10 років, бо діти мене полюбили. Була для них мамою, жила заради них. Та й моє терпіння не безмежне. Діти майже виросли, й після чергових побоїв я пішла. Пішла без нічого, тільки з болем у серці. Проте не зламалася, працювала, знала, що потрібна дітям. А чоловік випробував усе, щоб мене повернути. Спочатку — вмовляння, потім — знущання. Тепер узявся за дітей. Виливає їм бруд на мене. Мені тяжко, бо дітей люблю, а вони з ним. Днями й ночами думаю про них. Але знаю: якщо повернуся, мені — кінець. І, зрештою, хоч би що він казав, мене люди поважають.

Можливо, було б набагато краще, якби рано вийшла заміж. Можливо, я б не була такою щасливою, але ніколи не сказала б своїй мамі: «Якби ти мене зрозуміла, моє життя було б кращим. Мала б своїх діточок, а ти — онучат». Не залишилася б із пусткою у душі, сльозами на очах і болем у серці.

Подумайте, мами, що ви робите зі своїми дітьми. З тими, кого ви так любите. Мами, згадайте, коли ви любили і як вам тоді хотілося, щоб найрідніша людина вас зрозуміла. Не позбавляйте дітей щастя!

Надія.poradnica.com.ua

Ти ще не підписаний на наш Telegram? Швиденько тисни!

Ти ще не підписаний на наш Telegram? Швиденько тисни!

Згадайте, як ви любили