Ця зима стала ще одним інструментом терору у руках Росії. Масовані удари по енергетичній інфраструктурі, блекаути та відключення тепла під час сильних морозів – і виник новий термін, який українці вже охрестили “холодоцидом”. Але чи визнає світ такі дії геноцидом? І як довести намір Росії знищити українців не зброєю, а холодом та темрявою?
Ми розпитали Дарину Підгорну, юристку з громадської спілки “Товариство Рафаеля Лемкіна”, фахівчиню з міжнародного права та захисту культурної спадщини під час війни. І вона одразу уточнює:
“У правовому полі немає “холодного геноциду”. Є лише геноцид – і саме цей термін ми маємо застосовувати. Інші вигадки не допоможуть у суді”.
Йдеться про систематичні дії, які роблять життя українців нестерпним. За словами Підгорної, це класичний замах на геноцид, передають Патріоти України з посиланням на ESPRESO.TV..
“Обстріли інфраструктури разом із морозами створюють ситуацію, коли виживати стає надзвичайно важко. Група – українці – ще існує, але ворог прагне її знищити. Це замах на геноцид”, – пояснює експертка.
Такі дії вже класифікують як воєнні злочини та злочини проти людяності. Але для міжнародного визнання геноциду потрібен ще й політичний крок – а світ часто обережний. Історія Руанди та Сребрениці це підтверджує: навіть очевидні факти не завжди визнають.
Як довести намір Росії?
Простого констатування, що “Росія хоче знищити Україну”, недостатньо. Потрібні документи, накази, ордери, публічні заяви пропагандистів – усе це стає доказовою базою.
“Система доказів складна. Потрібно довести, що дії конкретних осіб спрямовані на знищення національної групи. Тут і починаються юридичні головоломки: українців треба визначити як окрему групу, об’єднану культурою та історією, яку ворог прагне стерти”, – пояснює Підгорна.
Два фактори вирішальні: систематичність дій і намір знищити саме українців. Від цього залежить, чи вважатиме Міжнародний кримінальний суд (МКС) або ООН ці атаки геноцидом, чи просто воєнними злочинами.
Міжнародний досвід: уроки з історії
Облоги та відключення ресурсів вже траплялися в історії: Ленінград, Варшава, Сараєво, Руанда. Часто їх кваліфікували як воєнні злочини, але рідко доходили до визнання геноцидом.
“Якщо справа українців потрапить до МКС, відповідальність нестимуть конкретні керівники – Путін, Герасимов, генерали, які віддавали накази. Якщо ж Україна звернеться до Міжнародного суду ООН, відповідатиме держава, і з неї можуть стягнути репарації”, – підкреслює Підгорна.
Пересічні громадяни не подають позови самостійно, але можуть надати свідчення, які допоможуть зібрати докази для міжнародного правосуддя.
“Боротьба за визнання “холодоциду” геноцидом – це справа не лише юристів і держави, а кожного українця, хто переживає холодову агресію на власній шкірі”, – додає юристка.
Ця зима – не просто випробування на виживання. Це війна холодом і темрявою. І світ мусить зрозуміти, що замах на існування українців триває. Кожен ордер, кожна свідчення, кожна правова дія – це крок до визнання того, що відбувається, геноцидом.
