23-річна Валентина Макаренко обожнювала співати, мріяла відкрити власну студію вокалу і навчати дітей із особливими потребами.
Та після того, як на війні загинув її батько, не бачила іншого шляху, як продовжити його справу на фронті. Вона відклала всі плани і вступила у військо.
Життя Валентини обірвалося у ніч на 10 січня 2024 року на Харківщині. За п’ять днів до весілля з коханим Сергієм.
Валентина Макаренко, 23 роки
Девіз: “Немає в житті того, чого б я не вміла. Чого не знаю – навчуся!”
Улюблена страва: картопляне пюре з котлетою
Місце, де любила бувати: Київ. Місце сили – Майдан Незалежності
Улюблена музика: українські пісні
Улюблений фільм: “До зустрічі з тобою”
Хобі: робити манікюр, педикюр
Мрії: мати власну школу вокалу, подорожувати і водити авто, мати трьох діток та дочекатися миру в Україні
“Вона тонко відчувала гумор, була відкритою, – каже тітка Наталія. – Легко сходилася з людьми, в компаніях завжди була в центрі. Ніколи не здавалася. Жила і діяла за принципом “Я вам усім доведу!”.
“Я – особлива!”
Валентина, Валюша, Валюня, Балюля… Доця, донечка, доцюня…
17 липня 2000 рік. Пологовий будинок міста Кропивницький. Про своє народження Валентина Макаренко дуже голосно заявила о 08:00.
“І коли акушерка поклала її на пеленальний столик, вона так кричала… Санітарочка говорить: “Господи, шо це за дитина народилася? Ото вже скандалістка буде. Таке горло”. Ось саме тоді моя Валентина почала показувати своє я! Я – особлива!” – згадує мати Ольга Філіпова.
Із пологового маму з новонародженою забирають бабуся Катерина Іванівна і тітка з родиною. На вулиці тепло. Бабуся купила мереживний одяг, шапочку, кофтинку. Волосся у маляти довге. З-під шапочки виглядає чубчик.
Валентина народилася в один день із дідусем Володимиром Григоровичем Бобиром. І він назавжди для неї – “дєдуня”. Дні народження – тільки разом. Удень збираються дітки, а ввечері святкує вся родина.
Валентина з дитинства була моторною та кмітливою. Ще до школи вміла читати і рахувати. Її цікавило все навколо.
“Валюшка – це було мале шило, – розповідає тітка Наталія Вельгун. – Вона так швидко все робила, що не встигали за нею стежити. Колись ми святкували Новий рік, приготували святковий стіл, погодували дітей. Потім поклали спати. А їй тоді було півтора року. Допоки ми від дитячої спальні дійшли до кімнати зі святковими приготуваннями, наша Валентина вже бігла позад нас”.
“Хочу співати і буду. Крапка”
– Мам, хочу співати.
– Співай.
Від матері Валентина успадкувала гарний слух та голос. Дорогою в садочок маленька голосно співала “Місяць по небу ходить”. Люди озиралися і усміхалися, але дівчинка не звертала уваги. Говорила: “Хочу співати і буду. Крапка”.
Перший вокальний конкурс – у садочку. Далі – міський дитячий конкурс “Кіровоградські зірочки”. У Валентини – гран-прі. І з того часу вона на сцені.
“Спів – то було її життя. Що б вона не робила, завжди співала. На родинних зібраннях її виступи були обов’язковими. Пісні обирала дуже непрості. Ще дитиною дуже гарно співала “Сіла птаха білокрила на тополю…”. Особливо чарівно виконувала цю пісню у два голоси з мамою Ольгою, – згадує тітка Наталія Вельгун. – Коли пішла до ЗСУ, то одним із перших її відео було, як вона з мікрофоном виконує пісню. Спів був для неї не просто захопленням. Вона мріяла про професійну сцену, хотіла відкрити студію вокалу”.
Обласний конкурс “Степові джерела”, Валентина – постійна учасниця. Та у 2014-му вона приходить додому зі сльозами:
“Мам, мене не беруть, бо діти не хочуть іти на конкурс”.
Тоді батькам сказали:
“Якщо є Валя, то ніхто не візьме головний приз”.
В участі відмовили. І тато запропонував:
“Мало їй тут повітря. Поїхали до Києва, навчати дитину потрібно”.
І вже у 9-ий клас вона йде до київської школи.
У 2019-му Валентина – студентка Київського національного університету культури і мистецтв, спеціальність “Естрадний вокал”. Після випуску, в 2022-му, вступає на факультет естрадного співу Київської муніципальної академії естрадного та циркового мистецтва.
Мріє, як матиме власну школу вокалу та навчатиме дітей із синдромом Дауна, аутизмом.
Але у 2023-му все ставить на паузу.
– Мамуль, після війни.
“Твоя історія війни не закінчилась”
Батько у Валі з’явився, коли їй було трішки більше року. Віталій Філіпов став для дівчинки і татом, і Героєм.
“Коли Валя народилася, я мала статус матері-одиначки. Тато зʼявився у нас, коли Валюні був рік і 3 місяці. Мій чоловік – Віталій Філіпов. Ніхто ніколи не міг сказати, що це не його біологічна дитина. Навіть схожі були. Він її не любив – залюблював! Змалечку. Неймовірні стосунки були. Близькі, теплі, батьківські. З кожним питанням дитина бігла до своїх батьків. У неї були мама і тато. Усі свята, відпустки ми проводили в колі сімʼї. Нам ніколи не було сумно, ніколи ніхто не був потрібен”, – розповідає мати.
24 лютого 2022. Повномасштабне вторгнення.
“Мама, молодший брат – в шоці. Батько перебирає документи. Він шукає військовий квиток. І за пару годин йде до військкомату. З того моменту тата ми не бачили”, – згадувала Валентина в інтерв’ю Радіо Свобода.
Спочатку Віталій Філіпов відбивав напад на Київ. Згодом боронив Україну на Луганському напрямку. Брав участь у боях за Сіверськодонецьк. Там отримав звання старшого сержанта. Згодом у складі 25-ї окремої повітрянодесантної бригади ЗСУ вирушив на Харківщину.
“Тато добровільно взяв у руки зброю. Чекав декілька днів під військкоматом талон на зброю, не маючи жодного бойового досвіду. Так швидко влився в цю справу, ніби він все життя чекав. На ентузіазмі захищав, не боявся смерті”, – розповість потім Валентина про батька для платформи пам’яті Меморіал.
Зі службою Віталія Філіпова розпочалося й волонтерство доньки. Валентина дізнавалася про потреби бійців, допомагала татові, рідному дядькові, двоюрідному братові. Всі вони пішли добровольцями до ЗСУ.
Валентина мала довіру, тому закривала досить великі збори. Збирала на амуніцію та одяг, а згодом – на автівки та дрони. У складі волонтерської групи відвозила машини на фронт.
Богдан Мольчиць – однокурсник Валентини, який допомагав переганяти автівки, згадує:
“Раніше я допомагав їй записувати кавери для соцмереж перед вторгненням. А під час великої війни вона почала займатися волонтерством. Я допомагав збирати гроші. У 2023-му Валя запитала, чи зможе хтось допомогти їй відігнати авто для військових. Я погодився. Після того ми разом відвезли на схід три автівки”.
6 вересня 2022-го тато Валентини, 47-річний сержант Віталій Філіпов на псевдо “Патон” загинув. Це сталося біля міста Балаклія на Харківському напрямку.
“Нам так важливо було почути хоча б одне слово, що тато живий, – розповідала Валентина журналістам Радіо Свобода. – Він виходив на звʼязок раз на 7-9 днів. Це було дуже важко. Дзвонив на хвилину. І звідти намагався заспокоювати нас. 1 вересня написав, що на штурм не їде. А 6 вересня о 04:00 ранку прийшло повідомлення: “Я поїхав”. О 06:00 ранку: “Я люблю тебе”. А об 11:00 тата не стало…”.
6 вересня 2023-го, до першої річниці загибелі тата, Валентина напише у Facebook: “Рік минув, а біль не зникає. За рік я досі не сприйняла факту, що тебе немає. Та і думки про те, що тебе немає… в мене немає… Ніхто не може зрозуміти цей біль, не пройшовши його, ніяка пігулка не вилікує, ніякі слова не зарадять. Дякую тобі за все, що є в моєму житті! Навіки Герой! Твоя історія війни не закінчилась, її продовжу я”.
На згадку про батька Валентина зробила на руці татуювання – його силует у військовій формі та напис “Я завжди поруч”.
“Якщо я врятую хоча б одне життя, хтось повернеться додому”
– Мам, є розмова.
– Мені це вже не подобається.
У серпні 2023-го Валентина розповіла мамі, що вирішила продовжити справу тата.
– Мамуль, розумієш, якщо всі будуть ховатись, розраховувати, що хтось, а не я, ми будемо розраховуватися рублями.
– Я категорично проти!
– Я йду парамедиком. Якщо я врятую хоча б одне життя, хтось повернеться додому.
Валентина Макаренко хотіла бути бойовою медикинею, але зрештою приєдналася до 4-ї окремої танкової бригади й стала кулеметницею.
Осінь 2023. Навчання на полігоні. І ось Валя вже вміє стріляти. За кілька місяців вона – на Харківському напрямку. Там, де загинув її тато Віталій. У своєму останньому інтервʼю Радіо Свобода Валентина зізналася:
“Це рішення не далося мені за один день, один місяць чи пів року. Мені до цього треба було підготувати маму, тому що я про це думала раніше. Загибель батька – це дуже страшна трагедія. “Якщо я піду, як ти на це відреагуєш?”, – запитала я маму. Вона – плаче. Говорить, що втратила чоловіка і не хоче втратити мене. Вона мене не відпускає, але моє рішення – приймає. І влітку я вже була у військкоматі. Сказала, що хочу мобілізуватися. Мене запитали, чи добре я подумала? Але я розуміла, куди йду. Мама досі не може прийняти, що тато загинув, що мене немає поруч. Плаче. Легше не стає”.
У 2023-му на навчаннях Валентина познайомилася з Мариною Коваленко. Під одним дахом вони прожили 64 дні:
“Це було наше окреме життя. Ми сміялися і плакали, сварилися і мирилися. Ми всі змінювалися. Але єдине, що не мінялося, це була доброта Валі. Доброта і турбота. І я завжди була вдячна їй за це. І не тільки я”.
“Назавжди запамʼятаю, як ми співали. Де б не були чи їхали кудись, вона співала. Вона настільки це щиро любила, що не помітити це було складно. Ввечері, коли ми всі приходили втомлені, лягали і казали: “Валю, заспівай нам щось”. І вона співала. Це було найкраще завершення дня. Я знала Валю як добру, сміливу, турботливу, щиру людину. Найсвітлішу. Такою вона залишиться зі мною назавжди”, – додала Марина.
У той період Валентина напише у Facebook:
“Замість гри на фортепіано – щодня зібрати-розібрати автомат, вивчити нове озброєння, з якого стріляєш, кидати бойові гранати, приготуватися цілитися у ворога. Руки перестали бути схожі на “дівчачі”, бо земля вʼїдається в шкіру, і це лише початок мого шляху у Збройних Силах. Перед фахом медик отримати фах – стрілець, в школі морської піхоти. Ніколи не думала, що життя приведе мене сюди”.
На війні Валі важко. Бронежилет, шолом, кулемет, який важить 7,5 кілограмів. Плюс боєкомплект і рюкзак. З цим треба бігати. Морально теж важко, адже треба вбивати.
“Кулю в голову. Цілитися. Це дико, але іншого виходу в тебе немає. Моя мотивація абсолютно проста: я – українка, і я хочу захистити свій дім, свою родину”, – казала вона в інтерв’ю.
“Мам, я сказала “так”
Вони мали одружитися 15 січня 2024 року. Познайомилися у танковій бригаді. Спалахнуло кохання. Сергій зробив Валентині пропозицію і подарував каблучку. Вона погодилася, розповідає мати:
“Сергій зʼявився в її житті швидко. Вона більш імпульсивна, а він – спокійний. Врівноважував її. Ми розмовляли з донькою по відеозвʼязку. Вона познайомила з Сергієм. Говорить: “Мам, я сказала “так”.
Заяву про одруження Валентина і Сергій подали через “Дію”. Ольга з молодшим сином купила квитки до Чугуєва на Харківщину і подумки вже була на військовому весіллі донечки, яке запланували на 15 січня. Та в ніч на 10 січня Валентина пішла на своє перше та останнє бойове завдання.
“Вони пересувалися лише вночі. Але коли водій проїхав поворот, довелося здати назад, загорілися стоп-фари, їх помітили. Пряме влучання протитанкової керованої ракети. Валюша загинула на місці”, – згадує той день мати Ольга.
“У цій групі вони з Сергієм були разом. Його викинуло вибуховою хвилею, і він вижив. Це сталося на Ізюмському напрямку на Харківщині”, – додає тітка Наталія.
Мати говорить – вона добре розуміла, де перебуває донька. На зв’язку з нею була майже весь час. Коли Валя приїжджала додому, пригощала улюбленим пюре з котлетою. Адже їй так хотілося домашнього! А ще – фотографувались разом. На пам’ять. Із надією, що попереду – все життя.
“Я молила Бога про збереження її життя, але час від часу вона дуже страждала за татом: “Мам, я так до тата хочу”. Я сварила її за це. А за декілька днів до загибелі вона віддала свій синтезатор і мікрофон подружці. На зберігання: “То, мам, якщо зі мною щось трапиться, забереш у Маші синтезатор”. Тато ніколи б в житті не дозволив їй цього зробити! Ніколи б її не підтримав. Він би сварив її, а от чи послухала б вона його? Це питання. Скоріш, що ні”, – говорить мама.
Із 23-річною Валентиною Макаренко прощалися у Михайлівському Золотоверхому соборі. Її проводжали аплодисментами.
Поховали захисницю на Лісовому цвинтарі в Києві неподалік від батька.
“Весела, позитивна, радісна. Вона такою і залишалася, лише зі смутком всередині від війни та втрати на фронті свого тата, – згадує однокурсник Богдан Мольчиць. – У неї була лише одна мета: робити все задля перемоги, хоча вона мріяла про мирне життя. Прикро, що ми так і не зробили благодійний вуличний концерт. Валентина Макаренко – це та втрата, яка залишиться в моєму серці до кінця життя. Вона – героїня незламності та свободи. Як і тисячі полеглих військових”.
Карат на згадку про Валентину
Весною 2022 року, коли Бучу звільняють ЗСУ, волонтери шукають охочих взяти тварин. Так Валентина привозить додому цуценятко. Карат – німецька вівчарка з проникливими блакитними очима – швидко росте.
Карат – непосидючий, може наробити шкоди, але Валентина його неймовірно любить. Коли вона вирішує йти на службу, доля собаки – під питанням. Валентина категорично проти притулку для тварин. Так Карат опиняється у тітки Наталії Вельгун. Як думали тоді, тимчасово.
“Наталю, я обов’язково його заберу. А поки буду надсилати гроші на утримання”. Отак я маю тепер Карата. Назавжди. І Валюша з хмаринок буде спостерігати, як я за ним доглядаю”, – каже тітка.
Наталія постійно відправляла племінниці фото та відео з собакою. Останнє повідомлення надіслала 6 січня 2024-го. Воно так і залишилося непрочитаним.
“Допоки я жива, памʼять про донечку і чоловіка жива”
29 серпня 2023-го, у День пам’яті захисників і захисниць України, Валентина Макаренко згадує батька:
“Я досі не можу зрозуміти і збагнути, чому я маю тебе пам’ятати? Чому я маю тепер ховати в серці лише спогади? Твій тато – герой. Пишайся цим. Я не хочу пишатись, я не хочу тата-героя, якби віддали всі геройські нагороди, я не хочу. Якби пообіцяли весь світ, я не хочу!!! Мені не потрібен герой, я хочу тата вдома. Я обіцяю бути сильною… Ти живеш у мене в серці. Скільки б років не пройшло, життя ніколи не буде таким самим… Можливо, я була не краща з дітей, але ти був найкращий з татусів!”
А сьогодні мати Ольга Філіпова вчиться писати в минулому часі і про чоловіка, і про донечку:
“Валюня… Це одне добро. Мегакомунікабельна. Магніт, який притягував до себе всіх. Їй мало було 24 годин у добі. Сотні друзів, мільйони знайомих. Усі тварини були нею обласкані і нагодовані.
Після її смерті телефонували люди, наприклад: “Я з Америки, штат Чикаго, мав за честь знати вашу Валю”. Хто вони? Коло було неймовірно широким. Могла дотепно жартувати. Була творчою людиною, сама писала, робила кавери пісень. Моя донечка… Це найбільше диво в світі, з втратою якого впоратись неможливо. Люблю від серця до неба! Допоки я жива, памʼять про донечку і чоловіка жива!”.
Харківський напрямок. За кілька місяців після загибелі нареченої Сергій під час виконання бойового завдання отримав важке поранення. Йому відірвало праву ногу. Наразі він демобілізувався.
За 5 місяців після того, як поховали Валентину, померла її бабуся Катерина Іванівна. Їй було 74 роки. Вона так і не пережила загибель любої онуки.
Дідусь Володимир Григорович, коли приїздить на могилу Валентини, стає на коліна, плаче.
Молодший брат Іван неймовірно сумує. За батьком та сестрою. І хоче помститися.
Мати Ольга й досі не уявляє, як жити без чоловіка та доньки.
