Юрій був у розпачі: він мусив її затримати, але не знав як. Таких жінок у його житті не було. У станційному приміщенні він допоміг Нілі дістати з камери схову валізу, виніс на безлюдний перон. Їхнє меланхолійне прощання пожвавив гудок тепловоза, що наближався до станції. Нілин вагон був у кінці потяга, мусила хутко йти туди. Юрко ніс її валізу

Галина Силівна овдовіла, зоставшись із семирічним сином Юрчиком, якого дуже любила. Усі думали, що хлопець виросте маминим синочком, а той після дев’ятого класу, не порадившись з матір’ю, подався до Одеси у морехідне училище.

Що тільки не робила, а він затявся: буду моряком – і крапка! Успішно закінчив училище і став ходити у далеке плавання. Галина раділа успіхам сина. Та Юрчику от-от уже сорок стукне, а він і досі не оженився.

Розуміла, що з його професією дружину знайти непросто, тому не раз насватувала йому дівчат. Але про одруження син і слухати не хотів. І просила, і вмовляла, і плакала. Юрій заспокоював, що наступного разу приїде з невісткою. Та був знову сам.

За матеріалами Вісник.К.

Тоді він теж приїхав без пари. Мабуть, така доля йому випала – зітхала мати. Гнітило жінку ще одне: через три дні їхати в санаторій, а тут Юрій несподівано нагодився (чекала його пізніше).

– Їдь! – наполягав.

– А я так хотіла побути з тобою…

– Ще побудеш, відпустка у мене довга.

Словом, умовив. Відпочивала Галина Силівна у Євпаторії. Її поселили з Неонілою, молодичкою з Чернігівської області. Вона була такою милою, привітною та щирою, що Галина Силівна прив’язалася до неї всім серцем. «Отаку б мені невістку в хату!» – мріяла, оглядаючи Нілу, коли та чепурилася біля дзеркала. Тож само собою всі розмови зводила до свого сина, не шкодуючи слів для похвали.

Нілі виповнилося лише тридцять два роки, та її відпустка минала без пригод. З нудьги вислуховувала сусідчині монологи про сина. А Галина Силівна жалкувала, що не взяла із собою Юркової фотографії. «Якби вона його ще й побачила», – думала, картаючи себе за таке упущення.

Якоїсь ночі той моряк далекого плавання навіть приснився Нілі: у білому морському мундирі, зі срібними галунами, з букетом троянд у руках. Йшов їй назустріч, усміхався. І так Нілі стало приємно на душі, такий солодкий трепет пройняв її, що прокинулася. Наступного дня ходила задумана, намагаючись розгадати сон. «А може, той моряк – моя доля?» – боязко подумала і збентежилась, що містечко, де живе Галина Силівна, лежить на шляху до її дому, і син жінки нині там. А що як…

В уяві Ніли промайнув білий мундир і море, що пінилося кучерявим прибоєм.

Квиток вона все ж таки взяла до Києва, та всю дорогу, доки потяг стугонів до маленької станції, що загубилася в долині великої річки, була сама не своя. А коли її вагон зупинився якраз навпроти станційного приміщення з назвою, яка збурювала Нілин спокій, схопила валізу і подалася до виходу.

***

Цього разу Юрина відпустка минала веселіше: несподівано в містечко приїхав друг дитинства Андрій, з яким не бачилися, відколи Юрій учився в мореходці. Він закінчив технікум, потім – заочно інститут, працював у Запоріжжі на якомусь заводі. Андрієвих батьків не стало, у їхній хаті мешкали інші люди, тож часто приїжджати він сюди не мав причин. Але прибув цього разу у рідні краї не спеціально, а попутно – по дорозі в Трускавець, де зібрався оздоровитися мінеральними водами. Зупинився в готелі і, відвідавши місце спочинку батьків, розпочав обхід знайомих. Завітав насамперед до Галини Силівни, щоб розпитати про Юрка, а тут він сам на поріг вийшов.

– Ти зачекай, – завівши друга до хати, мовив господар. – Я збігаю в магазин, бо вдома – ні краплі!

Юрій вийшов, а гість узяв фотоальбом і став гортати. Та згодом від світлин його відірвала постать, що пройшла під вікном. Невже Юрко так хутко повернувся з магазину? Ні, то був не господар хати, а якась молода жінка. Не встиг Андрій крізь шибку роздивитися незнайомку, як вона подзвонила у двері. Мусив іти відчиняти. Коли ж панянка опинилася перед ним, вражено застиг: такої вродливої жінки ще не бачив.

– Добрий день! – обізвалася нарешті після тривалої паузи, викликаної Андрієвим оціпенінням, гостя. – Мене звати Ніла. Я з вашою матір’ю мешкала в санаторії в одній кімнаті…

Андрій мовчав, у голові нібито щось перемкнуло.

– Тут живе Юрій Самійленко? – усмішка на вустах жінки змінилась ніяковістю в очах. – Я не помилилася адресою?

– Ні, не помилилися, – нарешті клубок прорвався, й Андрій став самим собою. – Заходьте до хати!

Він провів її до вітальні, запропонував сісти на диван.

– Але ж я зайшла тільки на хвилинку, – мовила розгублено Ніла, – передати, що з вашою матір’ю все гаразд.

– От і чудово! Що будете пити: каву, чай?

– Спасибі, та мені вже потрібно йти.

– Ні, так не годиться – навіть не присісти в домі, у який принесли добру звістку!

– Ну, хіба що ненадовго.

– А я вас уявляла іншим, – мовила Ніла, коли Андрій приніс чашечки і цукорницю на таці.

– Яким же?

– Ну, моряки більш кремезні та й суворі на обличчі…

– Отже, ви розчаровані?

Ніла промовчала.

– Ви п’єте каву, наче королева, – сказав їй, хоч і розумів, що щось банальніше важко бовкнути. Ця жінка не потребує компліментів – вона вище всіляких похвал, насолоджуватися нею потрібно мовчки. Уже зібравсь і це сказати, бачачи, як вона зашарілася, та надворі загупало: повертався Юрко.

– Овва! – тільки і зміг мовити моряк, заскочений несподіваною картиною.

– Знайомся, Юрку, – кивнув Андрій на вродливицю. – Це Ніла. Привезла тобі привіт із санаторію!

– Не зрозуміла… – округлились і так великі очі жінки. – А ви тоді хто?

– Я Андрій – друг господаря цієї оселі, що очманів від вашої вроди!

Якусь хвилю в кімнаті панувала тиша.

«Кинулась у шторм, – подумала Ніла, – а втрапила в цунамі». Та зовсім не пошкодувала про свою авантюру: і моряк, і його друг видалися їй надійними берегами.

***

– До поїзда ще є трохи часу, – сказав Нілі моряк, коли Андрій залишив їх самих, – тож пропоную прогулятися містом. Ніла погодилася.

Моряк провів її центральною вулицею, показав школу, у якій навчався. У скверику присіли перепочити на лаві.

– Не передумали їхати сьогодні?

– Та я вже й так затрималася!

– Шкода.

– Чому? – підвела голову і подивилася на нього….

– Я до вас уже звик. Сумно буде без вас.

– А ваша мати казала, що ви сумуєте лише за морем.

Потім Ніла глянула на годинник і додала: «Пора вже йти на станцію».

Юрій був у розпачі: він мусив її затримати, але не знав як. Таких жінок у його житті не було. У станційному приміщенні він допоміг Нілі дістати з камери схову валізу, виніс на безлюдний перон. Їхнє меланхолійне прощання пожвавив гудок тепловоза, що наближався до станції. Нілин вагон був у кінці потяга, мусила хутко йти туди. Юрко ніс її валізу.

У вагоні він на ходу потиснув Нілину долоньку і вистрибнув на перон, бо потяг уже рушив. Коли озирнувся, Ніли у дверях уже не було. Юрій застиг, проводячи поглядом вагони, що байдуже гуркотіли повз нього.

Ніла шукала вільне місце в наповненому пасажирами вагоні. Раптом позаду хтось торкнув її за плече. Обернулась – і не повірила своїм очам: до неї усміхався… Андрій.

***

– Андрійку, – мовила пошепки Ніла, ніжачись біля чоловіка. – А давай, якщо буде хлопчик, назвемо Юрчиком.

– На честь мого друга-моряка? – усміхнувся Андрій.

– Якби не Юра, то ми б не зустрілися. Цікаво, де він тепер?

– У далекому плаванні, мабуть, де ж іще?

– Я б не витримала такої довгої розлуки з коханою людиною, з домом, із землею…

– Тому ти й полюбила мене, а не його?

Замість відповіді Ніла пригорнулася до чоловіка ще дужче, боячись і подумати, що було б, якби Андрій не захотів відвідати свого давнього друга.

Автор – Микола ШМИГІН.

Фото – ілюстративне.

Передрук матеріалу без гіперпосилання на заборонений!

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!

Ти ще не підписаний на наш Telegram? Швиденько тисни!

Ти ще не підписаний на наш Telegram? Швиденько тисни!

Юрій був у розпачі: він мусив її затримати, але не знав як. Таких жінок у його житті не було. У станційному приміщенні він допоміг Нілі дістати з камери схову валізу, виніс на безлюдний перон. Їхнє меланхолійне прощання пожвавив гудок тепловоза, що наближався до станції. Нілин вагон був у кінці потяга, мусила хутко йти туди. Юрко ніс її валізу