Її розбудили схвильовані голоси дітей, що будували замки, робили пасочки. Вони кричали, плакали і кликали на допомогу. Ліда вмить зірвалася з місця і побігла до водойми. Часу на роздуми, а, тим паче, на паніку, в неї не було. Вона побачила хлопчика, який тонув

Кожен раз, коли Ліда заплющувала очі, уява вимальовувала узбережжя моря, плюскіт теплих хвиль і підігрітий сонечком пісок. Насправді, вона ніколи в житті не бачила його.

У свої двадцять п’ять дівчина мало де побувала – приблизно у радіусі двох-трьох областей, які межують із її, Тернопільською. Та й у тих, переважно, у зв’язку з навчанням чи роботою.

Дитинство Ліди було не з легких. Їй, дитині із багатодітної сім’ї, про сімейну подорож у гори чи на море лише мріяти доводилось. Батькам заледве вистачало коштів, щоб прогодувати і вдягнути усіх домочадців. Хоч і роботящі в них усі – і батьки, і діти, та економити таки доводилось. Та, незважаючи ні на що, росли в злагоді, мирі й любові, постійно заступались один за одного і підтримували.

Ще у школі Ліда пообіцяла собі, що здобуде освіту, знайде хорошу роботу й обов’язково допоможе батькам та молодшим братикам і сестричкам.

Її цілеспрямованість, впертість та бажання щось змінити в своєму житті давали свої плоди. Добре вчилась у школі, вступила в омріяний виш, отримала фах перекладача англійської та влаштувалась працювати у велику кампанію. Працювала тут уже третій рік, тож чимало заощадила для того, аби врешті-таки здійснити свою мрію.

Ліда уважно переглядала наперед складений список необхідних для поїздки речей і викреслювала кожен пунктик, переконавшись, що це вже є серед її багажу. На хвильку присіла на дивані, взяла речі, які вмістилися в одній дорожній сумці та рюкзаку, вдягла бейсболку, сонячні окуляри, озброїлась усмішкою і вирушила назустріч мрії.

…Теплий пісочок лоскотав її босі, ще не засмаглі, ніжки. Точнісінько, як у її снах. Ліда ніжилася на пляжному лежаку, заплющивши очі, підставляла щасливе личко лагідним сонячним промінчикам. Незчулася, як задрімала. Їй снилися хвилі, радісні обличчя дітей, які будують замки із піску. Та враз уся мрійлива безтурботність стала тривожною реальністю.

Її розбудили схвильовані голоси дітей, що будували замки, робили пасочки. Вони кричали, плакали і кликали на допомогу. Ліда вмить зірвалася з місця і побігла до водойми. Часу на роздуми, а, тим паче, на паніку, в неї не було. Вона побачила хлопчика, який тонув. Ліда бігла проти хвиль, які, наче змовились, і розбурхались не на жарт. Дівчина прорізала водне плесо ногами. Ще трішки, і вона дотягнеться до хлопчини. Ліда зловила його зі спини рукою попід шию і потягнула до берега. Хлопчик не реагував.

Вона почала його реанімувати – робити непрямий масаж серця і штучне дихання. Дівчина вивчала в університеті медицину, тож знання, здобуті декілька років тому і вже, здавалось би, призабуті, вчасно відновилися у пам’яті. Її блискавична реакція врятувала життя хлопчику. Вже тут, сидячи на піску і ледь тямлячись від щойно пережитого, Ліда згадала, що не вміє плавати. Якось інстинктивно, на підсвідомому рівні, не замислюючись, їй вдалось перебороти свій страх.

– Дякую, що врятували мого племінника, – винувато опустив погляд молодий хлопець років двадцяти п’яти-тридцяти. – Я на якусь хвилину відлучився, бо пішов по коктейлі для дітей, а тут таке.

– Та немає за що. Кожен на моєму місці вчинив би так само, – покрившись ледь помітним рум’янцем, промовила Ліда.

– Може, ввечері сходимо на пляжну дискотеку? Брат з дружиною, тобто Андрійкові батьки (кивнув на хлопчика, якого щойно врятувала Ліда), ввечері повернуться з конференції, тож знімуть з мене обов’язки горе-вихователя, – усміхнувшись, запропонував юнак. – До речі, ми ще не знайомі. Я – Максим. Для друзів просто Макс.

– Ліда. Дуже приємно.

– То як? До вечора?

– Домовились.

– Тоді, на цьому ж місці, о двадцять другій.

Ліда так давно не хвилювалась. Хіба тоді, коли вступала у виш, або коли йшла влаштовуватись на роботу. Але ні, тоді вона по-іншому відчувала ці хвилювання. А зараз серце несамовито калатало, а з рук усе падало. Вже зо дві години дівчина вовтузилася біля свого нехитрого гардеробу, який вмістився в одну валізу. Нарешті її погляд впав на непримітне сніжно-біле платтячко – простеньке і, разом з тим, дуже комфортне. Залишились останні штрихи – ледь помітний макіяж і Ліда готова йти.

Макса вона помітила здалеку. Його привітна усмішка змусила добряче бентежитись, а ще в одній його руці Ліда помітила букет білих троянд, якраз у тон її сукні, в іншій – торт у паперовій коробці, акуратно зав’язаний красивим, таким же сніжно-білим, як і квіти, бантом.

Він зробив декілька кроків назустріч, поцілував дівчину у щічку та вручив їй квіти з тортом. Ліда подякувала, і вони вирушили на літній танцмайданчик під відкритим небом біля моря.

– Тобі дуже личить ця сукня, – наважився зізнатись після випитого коктейлю Макс. – І спасибі за мого племінника. Я так злякався. Поки добіг від барної стійки до переляканих дітей, ти вже витягувала Андрійка з води. Ти – смілива. І, очевидно, гарно плаваєш. Бо я не вмію. Та й, взагалі, я вперше на морі.

Вони багато розмовляли, розповідали про себе, ділилися спогадами з минулого і теперішнім. Щодня разом засмагали, вчилися плавати, а щовечора йшли на дискотеку. Ця є останньою перед від’їздом додому.

Якось сумно було Ліді. За цих два тижні вона так звикла до Максима, до його жартів, до їх прогулянок містом і душевних розмов. У ньому вона вбачала того, кому можна вилити свою душу, кому можна вірити і довіряти, кого можна любити. А, може, вона вже його кохає? Якісь дивні теплі відчуття виникали поряд з ним, а в хвилини його відсутності – спустошення та смуток огортали душу.

– Це наш останній вечір в Одесі, – вирвав її з роздумів Максим. – Але я хочу, щоб він став перехідним етапом у наших стосунках. Ти мені дуже подобаєшся. Ні, вибач, не так. Я закохався у тебе ще в перший день нашого знайомства. Ти – не така, як усі, ти – особлива. Лідочко, ти станеш моєю дружиною?

Ліда після цих слів чомусь раз у раз змахувала сльози, які крадькома пробиралися назовні. Звичайно, що так!

…Вона сумувала за Одесою. Це ж три роки минуло відтоді, як вона тут вперше побувала і познайомилась з Максом. І ось вони знову тут…

– Чого сумуєш, красуне? – вивів із роздумів коханий голос. – Ідем купатись, Діаночка вже взяла рятівний жилет.

– Йдемо, – усміхнулася Ліда, обіймаючи чоловіка і донечку. – Ввечері поїдемо на вокзал зустрічати наших батьків, а завтра покажемо їм Одесу. Вони ж уперше побачать море.

– Лідочко, ти така чуйна і дбаєш про всіх. Я й покохав тебе за твоє велике і щире серце, – ніжно обійняв дружину Макс. І, наче за командою, вони, мов малі діти, зірвались з місця і, обганяючи один одного, побігли до донечки, яка вже зачекалася на них із жилетом у руках…

Автор – Оля ГЛАДЧУК-ПОПАДЮК, за матеріалами видання “Наш День”

Фото ілюстративне, з вільних джерел

Ти ще не підписаний на наш Telegram? Швиденько тисни!

Ти ще не підписаний на наш Telegram? Швиденько тисни!

Її розбудили схвильовані голоси дітей, що будували замки, робили пасочки. Вони кричали, плакали і кликали на допомогу. Ліда вмить зірвалася з місця і побігла до водойми. Часу на роздуми, а, тим паче, на паніку, в неї не було. Вона побачила хлопчика, який тонув