Рік тому моя сусідка Алла Петрівна втратила сина. Він загинув на війні. Пішов сам добровільно, адже дуже боявся, що сина заберуть. Йому було 55 років.
Я Вадима і його маму з дитинства знала, адже все життя ми поруч жили, дуже дружили малими, бігали один до одного в гості. Алла Петрівна обожнювала сина, та старалась дати йому все найкраще, особливо в ті важкі часи. Згодом хлопчик закінчив школу і поїхав до іншого міста на навчання. Там і кохання своє зустрів – Люду, побрався, народились діти – син і донька.
Як Алла Петрівна тішилась, що має таких онуків, хоча невістка їй не подобалась, дуже хитра була, крутила сином, як хотіла. От і коли війна почалась Люда почала намовляти чоловіка:
– Йди ти на війну, бо інакше Микиту заберуть!
– Але ж йому лише 25!
– То й що, усіх забиратимуть, а двох з однієї сім’ї може пожаліють.
Звісно, заради сина він пішов. Хоча ніхто цієї жертви не оцінив. Діти взагалі батька свого не поважали, адже вдома всім Люда заправляла. А коли Вадим загинув ніхто й особливо не засмутився, навпаки, тепер гарантію мали, що Микиту ніхто не чіпатиме.
Та величезна трагедія це була для Алли Петрівни. Вона втратила єдиного сина. Ледве похорони пережила, а тоді до лікарні потрапила. Я думала – буде біда, піде вслід за своїм хлопчиком. Та вона трималась.
Найбільше обурювало, що після загибелі Вадима, Люда з дітьми взагалі про бабусю забули. Старенька від грошей відмовилась на їх користь, а вони й не подякували.
Я забігала до сусідки час від часу, просто сиділа з нею, згадувала минуле. Бачила, як вона радіє. І ось зараз наблизилась ця страшна дата – день загибелі Вадима. Я не мала сумніву, онуки приїдуть до бабусі. Коли такі страшні дні – треба ж підтримувати один одного.
Не забігти до Алли Петрівни я не могла. Та вирішила зробити це на вечір, думала, що вдень рідні будуть з нею. Але щойно я увійшла – мене вразила тиша. Бабуся сиділа за столом, роздивлялась дитячі світлини сина і гірко плакала. Її обличчя було червоне, тож в такому стані бідна була вже багато годин.
– А де онуки? Вже поїхали?
– Вони навіть не зателефонували. Я думала, що ми разом на цвинтар поїдемо. Але ні. Довелось самій таксі брати.
– Що ж ви мені не зателефонували?
– Не хотіла турбувати! Я їм дзвонила – не взяли трубку.
Це все не вкладалось в мене в голові. Я вирішила залишитись зі старенькою, заспокоїти її. Ми випили чай, довго говорили.
– Послухайте, з часом вони зрозуміють, що не праві!
– Хто знає. Головне, щоб вони щасливі були. А я однаково скоро до Вадима піду.
Я йшла додому з важким осадом. В голові не вкладалось, як так можна. Ніщо не зрівняється з втратою дитини. Не дай Боже нікому таке пережити.
Але як після цього спілкуватись з рідними? Як їх врозумити?
