– Яно, я знаю, чому ти опинилася в дурці, – заговорив до мене Діма, наш сисадмін, який, як виявилося, і по цей день мене кохав. – Через Настю і Романа. Вони обоє не гідні тебе. Усі знають, що вони в обідню перерву їздять за місто і в машині займаються любощами. Настя всім про це розповідає. Хочеш, Яно, ми покараємо їх?

Ми з Романом одружилися, коли я прийшла працювати у фірму, співвласником якої він був. Через пів року він зробив пропозицію руки і серця. Першою про це дізналася Настя – моя найкраща подруга і колега.

Моє життя після пишного весілля здавалося справжнісінькою казкою: коханий чоловік, життя у просторій квартирі нового будинку, зведеного за найсучаснішими технологіями, власний дорогий автомобіль, який Рома подарував мені на весілля.

А ще – ніжний поцілунок кожного ранку, яким будив мене коханий, ставлячи тацю з філіжанкою ароматної кави, пахучим круасаном із шоколадом на порцеляновій тарілочці з білочкою – ця кумедна руда бестія кожного разу підморгувала мені, мовляв, життя чудове, чи не так?! Я тоді вже була вагітною, і чоловік вирішив, що буде краще, якщо я не працюватиму.

– Але ж ми не завершити проєкту щодо… – спробувала заперечити я. – Як же…

– Усі проєкти завершать і без тебе, – усміхаючись, відповів Ромчик. – У тебе тепер важливіше завдання: ти повинна берегти себе від роботи, хвилювань і всього іншого. Нашому малюкові потрібна здорова, щаслива і весела мама.

Того дня я йшла алеєю парку, з насолодою вдихаючи на повні груди свіже, п’янке від пахощів літа повітря і прислухаючись до того, що роблять мої малята.

– Вітаю! – не минуло й години, як лікар, здійснюючи ультразвукову діагностику, повідомив мені цю новину. – У вас – двійнятка. Розвиваються гарно, дітки активні. Тож незабаром матимете, окрім чоловіка, ще двох захисників.

– Що? – відверто кажучи, новина мене просто приголомшила. – У мене буде двоє діток?

– Саме так, – усміхнувся він. – Двоє синочків!

Йдучи парком, я уявляла, як кататиму у колясці двійко своїх голуб’ят, як ростимуть мої… ні, наші з Ромцьом синочки. Я саме думала, як ввечері скажу цю новину коханому, коли раптом невідомо звідки на алеї взялася циганка.

– Стій, красива, я тобі щось скажу, – промовила вона, зазираючи мені у вічі своїм чіпким поглядом чорних, наче бездонних очей. – Ти в житті багато зазнала горя, але тепер дуже щаслива. Проте і жінка, і чоловік, яких ти любиш над усе, тебе зрадять, і тобі буде…

– Не говоріть нісенітниць, – різко відповіла я. – Я не вірю в усю цю маячню і не хочу цього чути.

– Хочеш чи не хочеш, а тобі доведеться пережити немало, – відповіла вона. – Особливо після того, як на твоїх руках з’явиться кров.

Вона пішла, а я все ніяк не могла заспокоїтися: про що вона говорила, чого хотіла і взагалі яка кров на моїх руках?!

Пригадавши слова лікаря про те, що мені потрібні лише позитивні емоції, я вирішила, що це була якась божевільна, і зовсім заспокоїлася. Дорогою додому купила фруктів, а вдома приготувала смачнючу вечерю, спекла улюблений Романів торт, прикрасила стіл живими квітами. І взялася підписувати листівку, на котрій був зображений лелека, який тримав у крилах двійко сповитих малят.

«Любий татусю! Ми щодня слухаємо твій ніжний голос, відчуваємо, як ти гладиш мамин животик, і хочемо сказати, що з нетерпінням тебе любимо й чекаємо зустрічі з тобою та мамою. Цілуємо! Ваші синочки!» – підписавши, поклала листівку на ту половину ліжка, де спав мій Романко…

Мені важко сказати, коли саме розпочалися наші проблеми. Але підозрюю, що тоді, коли я через загрозу лежала в лікарні. Спершу Ромчик по декілька разів на день приїздив до мене, привозив усілякі смаколики і квіти. Згодом я дедалі частіше чула про те, що у нього то наради, то зустріч із партнерами у Варшаві, то термінова поїздка до Одеси, то захворіла мама, і він негайно полетів до Ізраїлю, де останні десять років вона мешкала зі своїм другим чоловіком. Звісно, причини були серйозні, але та маленька дівчинка, яка живе у мені, ображалася, дула губки, морщила носик і продовжувала чекати свого принца.

– Настю, може, хоч ти приїдеш? – зателефонувала я подрузі.

– Ні, Яно, не приїду, бо багато роботи, – відповіла вона. – Тепер я очолюю відділ, тож справ вистачає, сама знаєш.

Через три тижні я повернулася додому, де мене чекав коханий чоловік, смачна вечеря, букет моїх улюблених білих троянд і великий сюрприз.

– Люба, подивися, яку гарну дитячу я облаштував, – взявши мене за руку, Ромчик повів до кімнати, у якій на славу попрацювали дизайнери. Акуратні ліжечка-гойдалки, шпалери з веселим принтом, гігантські іграшки з великими і добрими очима. – Тобі подобається? От і чудово! До речі, це мені Настя підказала взятися за дитячу саме тепер.

– Настя? – я була щиро здивована. – А чому ти не говорив мені про це?

– Ну, просто забув якось, – Роман на мить розгубився і, нахилившись до величезної черепахи, продовжив: – Ми з нею поверталися з Києва, розговорилися, і вона сказала, що облаштуванням дитячої може зайнятися її знайома дизайнерка, яка має гарні рекомендації. Я думав, що тобі сподобається.

Звісно, не сподобатися кімната моїх синочків мені не могла, однак у душі з’явилося невловиме незадоволення тим, що усе це робилося без мене.

До народження малюків я лежала в лікарні, а звідти вийшла, ступаючи обережно, щоб не розбудити немовлятко, яке ніжно пригортала до грудей. Інше дитя медсестра акуратно передала Роману. Ступивши до оселі і поклавши діток на ліжко, я почувалася найщасливішою в житті. Проте щастя тривало до першого генерального прибирання, яке я затіяла, ледве набравшись сил.

Перестеляючи постільну білизну у нашій спальні, я побачила золотий кулончик. Хитро переплетені завитки обплітали яскравий рубін. Мої руки враз затремтіли, а в ногах з’явилася така слабкість, що я сіла, ні – впала на край ліжка. О Боже! Та це той самий кулон! Я його замовляла на день народження Насті у відомого ювеліра. У пам’яті промайнули картини невдоволення Роми відсутністю повноцінного подружнього життя, відмовками приїхати до мене Насті.

Серце почало шалено битися, наче бажаючи вистрибнути звідти, а душа – її терзали мої здогадки. Настя на мої дзвінки не відповідала, і я заридала. Завила наче поранена вовчиця. Слова циганки здійснилися – найрідніші люди мене зрадили.

Того вечора Роман приїхав п’яним. Сказав, що святкував із друзями народження синів, а коли я, плачучи, розповіла про прибирання і показала кулон, то почав кричати, що нічого було починати те прибирання.

– Я – живий чоловік, і ти повинна те, що сталося, зрозуміти, – кричав він. – Так, я привозив її сюди декілька разів.

Від пережитого я потрапила до лікарні з нервовим зривом. Ні Роман, ні Настя мені навіть не зателефонували. Я ж слухняно виконувала усі вказівки лікаря, бо хотіла до дітей.

– Яно, я знаю, чому ти опинилася в дурці, – заговорив до мене Діма, наш сисадмін, який, як виявилося, і по цей день мене кохав. Його прислав Роман після дзвінка лікаря, що мене можна забрати додому. – Через Настю і Романа. Вони обоє не гідні тебе. Усі знають, що вони в обідню перерву їздять за місто і в машині займаються любощами. Настя всім про це розповідає. Хочеш, Яно, ми покараємо їх? Я можу перерізати гальмівний шланг у машині і тоді…

– Переріж, – погодилася я, відчуваючи, як його слова здійняли бурю ненависті у моїй душі. – Переріж – і нехай тоді Господь розсудить, хто більше завинив. Я три тижні не бачила дітей, а він навіть не приїхав. Ти пам’ятаєш, як я не раз говорила, що Настя для мене як сестра, а вона ж виявилася гадюкою, яка спершу заповзла у наше ліжко, а потім і в серце мого чоловіка…

– Я завжди кохав тебе, Яно, і знай, що заради тебе я готовий на все, – відповів він. – І я покараю тих, хто так підло з тобою вчинив.

– Покарай їх, Дімо, покарай, – не замислюючись над його словами, погоджувалася я. – Обов’язково покарай. А де мої діти? Ти не знаєш?

– Настя знайшла для них няню, – відізвався він. – То вона за ними й дивиться.

Через три дні Роман і Настя розбилися на околиці міста. Не змігши зупинити авто, вони зірвалися з моста.

– Кажуть, що це зробили заздрісники, яким не подобалося, що бізнес Романа Михайловича процвітає, – розповідала Ніна Георгіївна, та сама хатня працівниця, яку найняв Роман для прибирання оселі і яка до пенсії працювала у бухгалтерії підприємства. – А на фірмі трапилася ще одна біда: Дмитра Голубова, системного адміністратора, не стало вночі, серце. Ой, я ж забула, що там кашка вариться. Зараз, пані Яно, обідатимете, бо ж не можна так – нічого не їсте, не п’єте. Розумію, що горе, але ж ви про діток хоч подумайте.

Я мовчки кивнула. Вона навіть і не здогадувалася, що лише вони – мої синочки, мої голуб’ятка – тримають мене на цьому світі.

Розповідь Яни Кузнецової записала Ксенія Фірковська

Фото ілюстративне з вільних джерел

Ти ще не підписаний на наш Telegram? Швиденько тисни!

Ти ще не підписаний на наш Telegram? Швиденько тисни!

– Яно, я знаю, чому ти опинилася в дурці, – заговорив до мене Діма, наш сисадмін, який, як виявилося, і по цей день мене кохав. – Через Настю і Романа. Вони обоє не гідні тебе. Усі знають, що вони в обідню перерву їздять за місто і в машині займаються любощами. Настя всім про це розповідає. Хочеш, Яно, ми покараємо їх?