«Я на зло їм усім одягалась в ефірні костюми й фарбувалась»
— Наталя, ви з першого дня повномасштабного вторгнення були у кадрі, продовжували працювати та інформувати глядачів щодо ситуації в країні. Памʼятаю, на екрані ви виглядали дуже впевнено. Але що було у вас всередині?
— Тоді мені допомогла робота. Повертаючись з прямих ефірів додому, мій стан ставав пригніченим. Але я розуміла, що мені необхідно доносити інформацію з холодним розумом і не піддаватися емоціям і паніці. Хоча як раз цього росіяни теж прагнули — дестабілізувати українців, посіяти серед нас паніку і розгубленість. Я на зло їм усім тоді одягалась в ефірні костюми й фарбувалась — щоб показати, що ми тримаємось і продовжуємо опір, в тому числі й інформаційний.
— Під одним із перших дописів у соціальній мережі під час вторгнення ви написали, що щоразу завершуєте ефір фразою: «Завжди вірте у себе та у своїх близьких». Наскільки міцною була ваша віра в той момент?
— Я була впевнена на сто відсотків, що все буде добре. Не розуміла до кінця співвідношення сил України та росії, не розуміла, скільки є в нас авіації, боєприпасів і скільки у них, наскільки у них масштабні плани дійти до Києва і влаштувати парад російської техніки на Хрещатику. Тоді я складно це усвідомлювала, але чомусь внутрішньо була стовідсотково впевнена в тому, що це потрібно пережити. І моя віра у наших військових була і є залізобетонною.
— На жаль (чи на щастя), людина звикає до всього і навіть до такої страшної події, як війна. На який день вторгнення ви зрозуміли, що вже якось звикли до вибухів і сирен?
— До появи донечки я спокійніше ставилася. З появою дитини дуже різко реагую на кожну тривогу. Коли Аґата не зі мною, завжди думаю, що з нею, переживаю, раптом будуть вибухи, вона злякається, а мене немає поряд?! І через це я певною мірою звинувачую себе.
Але якщо таке трапляється, то тримаю зв’язок з чоловіком чи мамою, залежно від того, хто в цей момент поруч з донькою. І після відбою якнайшвидше поспішаю додому.
— Хто або що допомагає вам зараз триматись, не опускати руки?
— Перш за все, допомагає триматися моя донечка, яка народилась вже на другий рік повномасштабного вторгнення. Мої цінності змінилися з початком великої війни, тому що до цього це завжди була робота, і я з головою була в ній. Але на початку великої війни зрозуміла, що в якусь мить всього може не стати, а особливо матеріального. Ми не знаємо, куди нас заведе доля.
«Є страх за доньку»
— Ви завагітніли вже під час повномасштабного вторгнення у 2023 році. Які були ваші емоції, коли ви дізнались що чекаєте дитину? Чи не було страху?
— Тоді не було, а от зараз є страх за доньку. Я завжди казала, що моя дитина спатиме в окремому ліжку, а зараз я не можу собі дозволити, щоб вона спала окремо. Коли за вікном вибухи, мені дуже страшно за неї. Можливо, це правильно назвати не страхом, а холодним розумом. Просто хочеться її максимально убезпечити від цього.
— Відомо, що всього лише за 3,5 місяці після пологів ви схудли на 16 кілограмів. Які методи ви використовували у боротьбі з післяпологовою вагою?
— Це болюча тема. Я набрала за вагітність понад 23 кілограми, це багато. І для мене це стало стресовою ситуацією після пологів, тому що до того я відчувала себе абсолютно щасливою, мені подобалося моє відображення в дзеркалі, і я навіть не помічала, як різко набрала вагу. Останні півтора тижня перед пологами навіть не зважувалась, боялась. І в мене настала, напевно, післяпологова депресія: не знала, що робити з цим тілом, з животом, шкіра обвисає, спортом займатись не можна, а ще налагодження грудного вигодовування. Розуміла, що не хочу з’являтись в такому вигляді в телеефірі. Це сталося через те, що в мене були певні уявлення, ніби я народжу й одразу скину 20 кілограмів.
Це був для мене великий стрес, але я старалась не впадати у паніку, а просто дати собі й своєму тілу час. Аби повернутись у форму, я роблю лімфодренажні масажі, займаюсь йогою, відмовилась від борошняних виробів (солодке, на жаль, їм, тому що я на грудному вигодовуванні і хочеться з’їсти щось солоденьке).
«Ще в Ялті проведемо виїзну студію»
— Відомо, що місячна виплата на дитину зараз складає 860 грн. Чи достатньо її на всі необхідні витрати, ліки, вакцини?
— Дякую за це запитання. 860 грн — це причина і пояснення, чому я працюю. Бо деякі мені дорікають, мовляв, треба сидіти вдома з дитиною, а гроші хай чоловік заробляє. Але у часи війни, коли ти не можеш знати, що буде з тобою, твоїми рідними завтра-післязавтра, ти можеш розраховувати тільки на себе. І якщо є можливість тримати під контролем і підтримувати той етап кар’єри, якого ти вже досягла, то це дуже добре. Тому в нашій родині працюю і я, і чоловік.
Матеріальна підтримка від того, що я працюю зараз, вкладається і в дитину. Бо памперси на тиждень зараз коштують щонайменше 700 грн, а в місяць платять 860 грн! То де брати гроші? Багато мам мені пишуть, що необхідно переглянути цю суму, і я їх розумію і підтримую цілком. Я б, напевно, і не працювала і приділяла більше уваги дитині, але розумію, що хочу дати їй гідне комфортне життя. А от розмір грошової допомоги від держави обов’язково потрібно переглянути.
— Ви майже одразу після пологів повернулися до роботи. Важко було входити в робочий режим, зважаючи на новий графік, який внесла маленька Аґата у ваше життя?
— Перерва від роботи була півтора місяця. А щодо графіка, то я зі школи розвивала мультизадачність в собі, й це мені зараз допомагає. Складно було налагодити графік з годуванням, недоспані ночі з тривогами… Звісно, коли на роботі, переживаю, як там дитина, але коли донечка з батьком декілька годин, то я спокійна.
— Чи є у вас помічники по дому, няні?
— Тільки чоловік та мама. Я вдячна своїй мамі, вона інколи приїжджає з Дніпропетровської області допомогти нам. Мама теж працює, тому намагається підлаштуватися під мій графік. Нянь і домогосподарок у мене немає.
— На своїй сторінці ви написали, що люди складають певний список справ, які потрібно встигнути до 30. У вас також є такий список?
— Я вважаю, що потрібно просто насолоджуватись життям. Хоча кажуть, для того, щоб досягти певної мети, потрібно все прописати. Я знаю чітко, що б хотіла зробити, але не до 30 років, а протягом життя. А списки я, на жаль або на щастя, не складаю.
— Думали про те, що першим зробите після нашої Перемоги?
— Поїду в деокуповані міста. Мені так хочеться побувати в Маріуполі, Бердянську, Мелітополі… Це такий журналістський інтерес побувати там одразу по гарячих слідах після звільнення, поспілкуватися з людьми, побачити, що там робили окупанти. І в Крим дуже хочеться поїхати. Я пам’ятаю, під час вибухів ми проводили ефір зі Святославом Гринчуком і він сказав: «Не переживай. Ще в Ялті проведемо виїзну студію». Я ці слова запам’ятала. І живу з вірою у ці слова.
Знаєте, ми часто кидаємось у крайнощі. Спочатку чекали швидкої перемоги, потім, розуміючи, що війна надовго, наш емоційний стан ставав пригніченим. Але зараз як ніколи маємо зібратись і бути єдиними. Життя триває, кожен у своїй родині має продовжувати його і робити усе заради українського майбутнього.
